розділ 11

Айнате

— Що вони тобі зробили? За що ти мстишся? — запитала ниткарка, на диво, на цей раз дивлячись в очі. Без страху дивлячись, так, наче намагалася роздивитися щось там заховане. — Це ж щось дуже особисте.

— Вони майже мене вбили, — зізнався Айнате.

Її очі на мить розширилися, а потім вона кивнула. Наче справді все зрозуміла.

Завести ловців в пастку виявилося дуже просто. Ці самовпевнені бовдури навіть уявити не могли, що тепер на них полюють і кудись заманюють. Як же, частина наближеного до повелителя роду. Причому обрана частина цього роду, найцінніша, найсильніша, ті, кого всі бояться. Навіть їх імен бояться. Навіть менш цінна частина роду боїться.

А ще вони звикли до безкарності. І було чого. Навіть повелитель спробує щось неприємне їм зробити тільки якщо в нього іншого вибору не буде. Перевірено. Інший вибір він буде дуже старанно шукати і схопиться за перше менш цінне, що йому підкинуть. Теж перевірено.

А тут лише дівчина. Втікачка. Розвага, насправді, навіть якщо вона знайшла собі якихось помічників.

І ці самовпевнені бовдури, не відриваючи очей від сліду магії дівчини, вперлися в чергову аномалію, про яку, напевно, навіть знали. Хто взагалі не знає про Сіре Болото? Але вони переслідували цінну втікачку і не одразу зрозуміли, куди потрапили. І коли почали розгортати захист, було вже запізно.

Айнате з великим задоволенням спостерігав, як ловці роду Едельвейсів втрачають розум і йдуть вглиб болота, котре випиває з них магію і життя. А до боку тулилася дівчина, відвертаючись від цього видовища, хоча нічого страшного на вигляд в ньому не було. Ну, постояли трошки. Ну, туман огорнув, ледь помітний туман. Ну, пішли собі кудись. Не знаючи і не зрозумієш, що відбувається. Айнате і довше б спостерігав, але тримати захист чим далі, тим було важче, так що він вивів всіх в живий ліс через той же природній портал, що й завів в болота.

— Вони мене майже вбили, — повторив Айнате. — І їм було весело. Вони знущалися. Розповідали, що зі мною зроблять їх старші родичі. І до того знущались. Вони здогадувалися, що я не погоджуся лізти мені в голову і налаштовувалися на веселе полювання за втікачем. Втікачем без роду, без магії, без нічого. Якого начебто захищає якийсь там закон і воля повелителя.

— Не наздогнали? — сумно спитала дівчина. Розуміла, що у втікача без магії шансів не було.

— Я в гірську річку стрибнув. Чи впав. Не впевнений. І майже вбився. Мене Вирш витягнув. Він обідав неподалік від місця мого падіння і дуже здивувався опадам в горах, — Айнате посміхнувся. Спогади по своєму були навіть приємні, хто б подумав? — І пообіцяв з’їсти, якщо я помру після того, як він в мене залив якусь цінну орчанську настоянку на орчанській же магії. Так що до цілителя він мене дотяг.

— А потім магія повернулася, — кивнула дівчина. — І регенерація.

— Магію я сам собі повернув, — похитав головою Айнате. — Докричався до однієї особи і нагадав, що вона повинна слідкувати за виконанням тих самих законів, по яких не можна замкнути дар за те, чого обвинувачений не робив.

Так, докричався, бо вистачило злості і відчаю. І найменше тоді хотілося мститись. Тих, хто призиває помсту на голови ворогам ображена богиня не чує, це Айнате зрозумів значно пізніше. І ні, мститись вона ніколи не забороняла, якщо було за що. Але ж її в свідки призивали і дівки, котрим якогось дурнуватого нареченого не дісталось, і бовдури, які хотіли їсти з золотих тарілок в Вічній Залі, але їх опередили, і звичайні заздрісники, з тих, кому хочеться щоб у сусіда гуси здохли, бо в самого в сараї дах протікає. Кому захочеться в подібній дурні розбиратися? Особливо, якщо і без того «дітки» розізлили настільки, що взагалі не хочеться їх чути?

— Що будемо робити тепер? — спитала дівчина і подивилася йому в очі з таким виразом обличчя, наче вирішила себе перебороти, чим відразу й зайнялась.

— Зберемо друзів, поїдемо до ельфів, — посміхнувся він. — Подивимося що будуть робити далі твої переслідувачі.

Йоріт глибо вдихнула, а потім рішуче знову подивилася йому в очі.

— Ти за ними слідкуєш? За своїми ворогами? За моїми переслідувачами? З допомогою вітрів?

— Так, але не постійно, — навіщось зізнався Айнате. Постійно неможливо, занадто складно і можна самого себе загубити.

Але вона про те питати не стала, просто кивнула і відійшла. Граційно, як чистокровна ельфійка.

Айнате впіймав себе на тому, що не відриваючись дивиться їй услід і похитав головою. Ось тільки лякати і без того перелякану дівчину інтересом якогось незрозумілого найманця не вистачає. Зараз потрібна довіра, а не сумніви і острах. Сумніви і острах будуть дуже заважати.

Хат-сияр, володар Вітряних гір і обраних земель

Якби піддані, як вірні, так і не дуже, побачили свого володаря в цій комірчині, вони б дуже здивувалися і вирішили, що він остаточно здурів. І без комірчин у декого такі підозри з’явилися, по обличчях було видно, хоча вони й старалися утримувати на них високий спокій. Бо володар, на їхній смак, останні півтора місяця дуркував і чим далі, тим більше. І не будь він найсильнішим магом з нині живущих, давно б організували йому бунт і скидання з трону. Можливо навіть з гори в долину.

А почалося все тихо і непомітно. Те, що володар повернувся звідкись злющий, з подряпаним обличчям і жагою вбивства в очах, бачила тільки служниця. Та й та вирішила не спокушати долю і тихо впала непритомною. Під стіночкою, щоб не заважати володарю йти куди йому хочеться.

А вже на ранок він почав по черзі викликати до себе спочатку радників, потім голів високих родів, потім менш високих і так ледь не до кульгавого козопаса, в котрому крові старшого народу було зо дві краплі. Чого він хотів, ніхто зрозуміти не зміг. Надто вже перелякалися. Та й не питав він нічого. Сидів собі. Якимось амулетом на шкіряному шнурку махав. А може й артефактом.