розділ 10

Йоріт

Деякий час вони спеціально залишали сліди, щоб ловці не втратили інтерес. І втікали від них так, щоб і не наздогнали і не відстали, це навіть Йоріт розуміла. Один раз заїхали в завали зі зламаних вітром дерев і пройшли там лише за допомогою ельфа. Він тихо награвав на своєму інструменті і ті завали наче розступалися, тут же змикаючись за спинами.

Звідти вони вийшли якщо не в болото, то в щось надто до нього близьке. Під ногами то було сухо, то починало хлюпати і прогинатися. Над головами густими хмарами вилася мошкарня. Її в лісі і так багато, але тут було рази в три, або й чотири більше. Іноді починало смердіти, а коні сахалися від дивних звуків, наче велика бульбашка десь луснула.

А після цього заїхали в село, досить велике, і навіть там переночували. Наче й не було тієї погоні.

Йоріт не намагалася зрозуміти дивних найманців. Та й себе не намагалася. Просто рухалася вперед, ні про що не думаючи, відсторонено споглядаючи природу. І не запитувала скільки ще їхати до обіцяної пастки.

За вісім днів подорожі ловців в синіх плащах вона бачила лише один раз. Вони тоді довго піднімалися вгору, разом з низенькими соснами. Іноді коней приходилося вести за собою, бо схил ставав занадто крутим, а дрібні камінці їхали по ньому від найменшого доторку. А обійти той схил можливості не було, бо черговий природний портал (звідки їх стільки?) вивів на дно величезної ями, підозріло схожої на висохле озеро. А можливо тут колись був кар'єр, в якому добували пісок, чи камінь.

І коли вони нарешті опинилися нагорі, Айнате вирішив зупинитися і трохи почекати. Ось тоді Йоріт і побачила як прямо з повітря з’являються вершники в синіх плащах. Таких яскравих, що одразу зрозуміло — вони тут зайві і неприродні.

— Майже наздогнали, — задоволено сказав Айнате, посміхнувся, а потім врізав по схилу чимось магічним, викликаючи зсув. — Нехай поборсаються, — сказав задоволено. — Поїхали. Завтра заведемо їх у пастку. Вони достатньо злі і неуважні. І будуть дуже поспішати, щоб знову не відкопуватись, якщо ми встигнемо обрати місце для удару.

— Раніше не наздоженуть? — спитала Йоріт.

— Ні. Поки відкопаються. Поки знову наші сліди знайдуть… ми ж їх замаскуємо.

І посмішка у нього була така мрійлива, що хоч милуйся. Мабуть давно хотів щось погане ловцям зробити. А тут така чудова дівчина з такими чудовими проблемами. Де б він ще таку взяв?

Те, наскільки близько Айнате збирається підпустити переслідувачів, Йоріт зрозуміла, коли вже було пізно. Хоча могла б здогадатись. Воно не складно. Якщо хочеш, щоб у когось не було часу на роздуми, залиш йому того часу на один крок. І можливо ті дурні повірять, що ти думав, що вони не зможуть відкопатися з-під зсуву. Точно повірять, якщо далі поїхати не поспішаючи. Маскуючись скоріше від тих, хто з’явиться пошукати сліди потім. Коли вже буде занадто пізно.

Переслідувачів Йоріт побачила в ту ж мить, коли все зрозуміла.

Вони виїхали з лісу і далі поїхали навпростець через якесь пасовище. Вдалині навіть отару було видно. А ще далі темніли дерева, мабуть початок ще одного лісу. В цій місцевості ліси чергувалися з лугами і полями. А іще десь недалеко було багато озер, про що Йоріт розповів орк.

Десь посередині пасовища, коли Вирш саме розповідав скільки на тих озерах диких качок, Айнате сказав:

— Ага.

І пролунало воно аж занадто задоволено.

А Йоріт мов смикнув хтось і вона подивилася назад. І вершників в синіх плащах скоріше вгадала, ніж побачила.

— Прискорюємося! — велів Айнате. Плеснув коня Йоріт по крупу, щоб швидше йшов вперед. Пропустив усіх повз себе, а потім кинув щось собі за спину. — Скоріше. Вони повинні бачили, що ми втікаємо. Намагаємося доїхати до лісу, бо там можна сховатися за деревами. Не бійтеся, тут рівно, коні ноги не переламають.

Про коней Йоріт якраз думала найменше. А сховатися за деревами справді хотілося. Вона пригнулася до кінської шиї, стисла губи і стисла коня колінами. З одного боку був Мірх. З другого Вирш. Здається вони готували в разі чого захищати, або ловити, якщо вона надумає падати. Ельф скакав попереду, немов дорогу показував. Найбезпечнішу. А Айнате трохи відставав.

— Скоріше! — велів він і дівчина обернулася. Якраз вчасно, щоб побачити, як здіймається високо-високо полум’я і одразу опадає.

А потім вони заїхали в ліс.

— Вліво! — продовжив командувати Айнате. — До величезного дуба, ви побачите!

Кінь Йоріт на її подив вискочив на нешироку стежку і впевнено по ній понісся в невідомість. Попереду тепер їхав орк. А перед ним, мабуть, ельф, хоча роздивитися за масивною фігурою дівчина нікого не могла. Інколи вона оберталася назад і бачила то Мірха, то дерева, то їй здавалося, що вона бачить щось синє. А куди подівся Айнате вона навіть не уявляла. Зате дуб побачила і впізнала одразу.

Він був величезний. Навіть не так. Це був не один дуб, це була ціла купа дубів, як досить старих, так і зовсім молодих. А посеред них був він — дуб-велетень. З обламаною гілкою. І купою різнокольорових стрічок, прив’язаних де тільки можна.

І коні наче самі зупинилися, побачивши його. Йоріт відчула як зводить пальці. В вухах тихо дзвеніло, але той дзвін перекривав голосний стукіт серця. І коли з’явився Айнате вона не помітила.

— Місце сили, природнє, — видихнув він. — Коней потрібно залишити, якщо не хочемо їх втратити. А так, можливо ніхто вкрасти не встигне. І нічого їм не зроблять.

Йоріт спробувала розтиснути пальці і відпустити повід. Потім з допомогою орка сповзла з коня. І пішла до величезного дуба, ні про що не питаючи.

Схоже Айнате знову якось затримав погоню.

А іще, схоже, він до чогось такого готувався. Давно і з завзяттям. Інакше чому він знає стільки дивних місць?

— Місце сили? — спитала вона, дошкандибавши з допомогою Вирша до дерева і опершись об нього рукою. Дерево під долонею було тепле і занадто живе. Настільки, що захотілося його обійняти і просто так стояти.