розділ 8

Йоріт

Розмова з нелюдем вийшла дивна, хоча і досить цінна. Несподівано цінна. Йоріт зіткнулася з ним випадково в коридорі і на мить злякалася. А потім розсердилася на себе і саме тому вирішила прямо зараз просити про учнівство.

Так вони і стояли потім посеред того коридору, немов одні в цілому світі. Йоріт навіть не знала був хтось поблизу, чи ні. Не бачила нікого окрім Айнате. І він фактично зізнався що його зовсім не ельфійські вуха дісталися йому не від людей, а невідомо від кого. Ну, вона б дуже здивувалася, якби хтось довів, що не від загадкових жителів гір, до яких неможливо дійти. Але сам він чи то вважає себе ельфом, чи просто не хоче признавати себе крилатим, але говорив не про своїх предків, а про предків діда. Так що про ворогів він не збрехав. Мабуть.

А ось про ниткарок виявилося цікаво, хоча і незрозуміло. Якщо це настільки рідкісний дар, як він міг з’явитися в дівчині, в котрій від тих крилатих всього крапля і зосталася? Чи вона знову чогось не розуміє?

Про ці загадки Йоріт думала половину ночі. Коли вранці прибіг темний ельф, щось сказав Айнате і всі почали швидко збиратися в дорогу, вона ледь прокинулася. Було занадто рано. І холодний туман прокинутися не допоміг. Туман повз по вулицях міста, заглушував одні звуки і несподівано голосно і далеко розносив інші. І здавався живою істототою, якій чомусь хочеться заховати саме їх. В цьому тумані вони не зустріло жодного вартового. Та взагалі нікого не зустріли, хоча настільки рано вже прокидаються служниці, а в недорогих їдальнях починають готувати сніданки.

З міста вони виїзжали через діру в паркані, прикриту розлогими жасминовими кущами. А потім довго вели за собою коней по вузькій доріжці на дні зарослого кущами і височенними бур’янами яру. Туман все густішав. Яр здавався нескінченним. І Йоріт не помітила, що він поступово мілішав. Аж поки не розкинувся у всі боки несподіваним для місцевих лісів полем. Здається, пшеничним. Йоріт не роздивлялася, туман все ще був на місці, а їй хотілося спати.

Через поле вони не пішли. Ще трохи провели коней вздовж заростів терену. Зайшли в дивну місцину, незрозуміло, це ще один яр, чи два пагорби з обох боків. Доріжка трохи розширилася, а потім влилася в справжню дорогу. Занедбану, побиту, з бур’янами, що проросли між залишками мощення, але справжню. Вона повернула вліво, потім вправо, а потім пірнула в ліс. Зовсім не такий, в який повинна була б. Цей ліс був сумішшю сосен з листвяними деревами. А сосен не могло було бути поруч з покинутим містом. Та й дороги бути не могло. І поля.

В лісі Айнате нарешті дозволив всім сідати на коней і сказав щось загадкове про наступний природний розрив, після якого можна буде відпочити. Йоріт не вслуховувалася і майже нічого не розуміла. Вона ледь залізла на коня і їхала погойдуючись, намагаючись не заплющувати очі. Але це їй не дуже вдалося. Бо в якусь мить вона зрозуміла, що вже сидить не на своєму коні, а фактично на колінах у чоловіка, уткнувшись носом йому в груди. Пах цей чоловік приємно. Якимись травами, чимось свіжим і ще чимось суто чоловічим, незрозумілим. Статура була не орчанська і не ельфійська. А спати хотілося неймовірно. І вона вирішила не придивлятися. Головне що тримає. Так що можна подрімати.

***

Прокинулася Йоріт через те, що щось лоскотало їй ніс. Вона навіть чхнула і спробувала відігнати набридливу комаху. А потім відкрила очі і з подивом втупилася в ельфа з пір’їною. Невеликою такою, вузькою і жорсткою, з крила маленької пташки. Ельф був темний, хоча і рудий. Він дивився з цікавістю, як те щеня, навіть голову набік нахилив.

— Що? — спитала Йоріт, сідаючи на лежанці з ковдр і гілок.

— Ти дуже дивна дівчина, — задумливо відповів ельф, нахилившись трохи вперед, немов великою таємницею ділився.

— Дивна?

— Дивна. Ти не боїшся, але не виспалась. Хоча боятися тобі треба. Дуже боятися. І твій Мірх — такий собі захист. І з коня ледь не звалилася, Айнате тебе дивом упіймав. А ти навіть не прокинулася, притулилася до нього, як кошенятко. І на руках у нашого велетня так мило спала, поки ми тобі ліжко робили. Вирш вважає, що ти щось зі своєю магією зробила, щось таке, до чого або не доросла, або там тренуватися треба. І воно, щоб ти зовсім себе не занапастила, тебе взяло і виключило. А магія така штука. Вона навіть дуреп про небезпеку може попередити і не дозволить їм спати де попало. Так що ти — дуже дивна дівчина.

— Мені потрібно вас боятися? — спитала Йоріт, розплітаючи косу, з якої стирчали пасма і сухі травинки. Її б розчесати і переплести. Або хоча б траву повибирати. А то опудало опудалом.

— Нас не потрібно, — серйозно сказав ельф. — У тебе й без нас є кого боятися. І про нас ти нічого не знаєш. Але спиш так, наче впевнена — ми тебе врятуємо і захистимо. Ти дуже дивна дівчина.

— Яка є, — сказала Йоріт. А що тут ще скажеш?

Ельф похитав головою, а потім дістав з кишені гребінець і вручив їй. Так що він теж був дуже дивний. Йоріт чомусь здавалося, що темні ельфи повинні носити в кишенях ножі і отруту. А цей гребінці дістає. Яке розчарування. Ще й найманець.

Вичісувала сухі травинки вона старанно — серед них виявилися липучі, не бажаючі волосся покидати. До неї більше ніхто не підходив. Навіть Мірх про щось розмовляв з Айнате, стоячи під сосною. Всі інші взагалі займалися справами. Ходили туди-сюди, або коло коней. Розводили багаття і нарізали великий шматок копченого м’яса. Навіщось перевіряли зброю. Мов були впевнені, що там, де вони опиняться після цієї галявини без зброї вже не обійтись.

На зброю Йоріт витріщалася досить довго і бездумно. А потім доплела косу і пішла допомагати готувати їжу. Бо якщо так сидіти, можна додуматися до чогось такого, що з глузду з’їдеш. Вона це шкірою відчувала. І ніяк не могла зрозуміти, це життєвий довсід, чи попередження від власного незрозумілого магічного дару?

Допомагати особливо не було з чим і погляд сам собою знову зупинився на Айнате. З Мірхом він уже не розмовляв. Сидів під тою ж сосною, схрестивши ноги перед собою і поклавши на коліна долоні. Здається, навіть очі закрив. І все б нічого. Сидить собі і сидить. Деякі маги в такій позі до дару звертаються, або намагаються сили накопичити, хоча друге дуже сумнівно. Йоріт навіть здивовано плечем встигла смикнути. А потім помітила листок, котрий повільно кружляв над головою нелюдя. А придивившись, чи прислухавшись, чи ще щось, помітила вітер. Чи вітри. Вітри, котрі з’являлися нал верхівкою сосни, ковзали по стовбуру дерева, не торкнувшись жодної гілки, а потім кружляли над головою Айнате. А може вони навкруги нього кружляли. І щось нашіптували. Мабуть щось важливе.