розділ 7

Айнате

Колись давно Айнате вірив у справедливість і інші дивні речі. В те, що батьку можна щось довести і тоді він прозріє. вірив. В те, що родина, то головне і родичі завжди захистять. В те, що хтось там чогось не посміє. Єдине з усіх тих вірувань, котре було чогось варте — це те, що дід знав про що говорив і потрібно робити саме те, що він колись велів. Та й це не дуже допомогло, хоча і захистило від найбільшої в житті помилки.

У що Айнате не вірив — це у власну силу. І в те, що може чогось вимагати. Так що він старанно стояв осторонь, думав, що так принаймні не зачепить. Помилявся, але це він зрозумів занадто пізно.

Можливо, якби хтось знав, що він зовсім не наївний і добрий хлопчик, все б склалося інакше.

Але й те «інакше» зовсім не означає, що краще. І десь в тому «інакше» не трапилося б орка, котрий своїми обіцянками з’їсти змусив жити. А ось родичі, котрі показали справжнє своє ставлення, нікуди б не поділися.

Дівчина, котра зараз стояла перед ним і з усіх сил намагалася зобразити рішучість, потрапила в ту ж пастку, що і він. У неї не було родичів і про те, що про деякі речі не варто розповідати навіть найдобрішому опікуну вона зрозуміла без допомоги діда, але вона все одно вірила. В те, що хтось може бути настільки вдячним її давно померлому батьку. В те, що якщо не просити багато, намагатися зробити все самостійно, буде складно, але правильно і це обов’язково оцінять. В те, що не можуть люди, котрі добре до неї ставляться, одного дня взяти і обміняти її на одне магічне дійство. Всього одне. Котре вона змогла б провести і самостійно, якщо б їй хтось накопичувачі дав. Лінії сили вона бачить, в тому числі і в стародавніх амулетах, вмурованих в стіни.

Так, дівчина потрапила в ту ж пастку, що і він свого часу, але далі повелася зовсім інакше. Вона втекла. Не намагалася довести чиюсь неправоту і власну корисність. Не чекала, що хтось отямиться. Не роздумувала куди взагалі можна ось звідси подітися і чи не буде там ще гірше. Вона просто втекла, залишивши продавців з покупцями розбиратися між собою.

А Айнате на відміну від неї навіть тоді міг ховатися від ловців і закриватися від родичів. Не знайшли б. Так що у його втечі дійсно були б шанси. А він залишився щось доводити тим, хто його слухати не стане. Дурень, тому що. Був дурнем. Айнате дуже сподівався, що саме був.

— І чого ти від мене хочеш? — спитав він, надивившись на дівчину. Вона старанно відводила погляд вбік, не дивилася в очі і при цьому намагалася зберегти гордовитий вигляд. Дивачка.

— Щоб ти повчив… — вона загадково помахала рукою. — У мене є уміння, котрі…

— Я зрозумів, — кивнув Айнате, гасячи посмішку, ще не так зрозуміє і образиться. Занадто рішуча дівчина насправді. Йде вперед, хоч і дуже помітно боїться. — Я спробую. Ніколи нікого не вчив.

Не хотів вчити. Тому що спочатку всі вони повинні були зрозуміти, оцінити, признати. Можливо, якби вчив якимось дрібницям, хоча б хтось цінив і справді спробував захистити. Там могло вистачити навіть одного голосу на захист. Голосу, який нагадав би про закони, на котрі вкотре не звертають уваги. І в той раз все б обійшлося. Не обійшлося б в якийсь інший раз. Занадто багато було бажаючих знайти і відібрати.

— Я спробую. Коли ловців з хвоста скинемо. Поки не скинемо, не варто їм допомагати.

Дівчина кивнула не підіймаючи очей. Навіть захотілося спитати, що таке побачила ця невміла ниткарка, що більше дивитися не хоче. Що взагалі ниткарки бачать? Справжні ниткарки, котрі народилися самі по собі, а не тому, що ціла купа їх предків старанно підбирали жінок, щоб нарешті отримати ту, котра буде бачити тремтіння сили в немовлятах і заховані резерви в наречених і кандидатках в наложниці. Айнате колись читав одну цікаву книгу і якщо хоч половина з описаного там правда… то так можна дізнатися про себе багато несподіваного, просто попросивши розповісти.

— Ти ниткарка, — сказав Айнате, коли дівчина вже набрала в груди повітря, щоб з ним попрощатися і піти відпочивати перед дорогою. Нехай знає. Можливо воно їй допоможе.

— Що? — видихнула вона.

— Ниткарка. Це майже як ловці. Особисте вміння якось не так бачити світ.

— З чого ти взяв? — здивувалася вона і на мить підняла очі, зустрілася з ним поглядом і полохливо знову стала дивитися кудись униз.

— Я розбираюся. Мій дід був останнім із зберігачів сили родів. Це важко пояснити. Але якщо спростити… Є така легенда, що колись останні аркети… аркети, це предки мого діда, вони звідкись прийшли і по опису були скоріше за все метаморфами. І чомусь не могли жити тут, в цьому світі. Чогось їм не вистачало, або щось було зайве. Там не дуже зрозуміло, мова з тих часів занадто змінилася і читати можна по різному…

Дівчина знову подивилася йому в очі, здивовано так і з інтересом. Завмерла на мить, а потім стала дивитися убік. Що ж вона там бачить? І не спитаєш поки що. Бо або розчарується у майже всесильних рятівниках, або ще торгуватися почне. А може навіть збрехати, вірячи, що так буде краще для неї. Поки рано для таких особистих запитань.

— Аркети, — нагадав він сам собі. — Вони прийшли і хотіли жити. Так хотіли, що їх почула одна богиня, трохи подумала і запропонувала вихід. Вона розділила кожного аркета на чоловіка і жінку і залишила кожному лише частину його відчуттів. Поділила ті відчуття навпіл і кожному його половину. Щось забрала. Щось додала. І… і там іще була умова для того, щоб все працювало правильно. Так що стали потомки аркетів своєрідними перевертнями. І в них були суто жіночі прояви магії і суто чоловічі. Ось ловці — це чоловіче. Вони шукають, переслідують, бачать далеко… А ниткарки — це завжди жінки, вони бачать вглиб і можуть допомогти щось знайти в самому собі. Колись без порад ниткарки не починали дітей вчити, щоб розвивати саме те, що справді є. Інколи прояви дару брешуть і за ними ховається щось зовсім не то. Так. А потім ниткарок стало занадто мало. Чомусь жіноча магія вмирала скоріше, ніж чоловіча. Так що ловців і зараз вистачає. А ниткарок ховають, як найбільший скарб, спеціально виводять, як тих породистих курчат. А вони, ось нехороші жінки, ще й беруть і народжуються несподівано там, де їх зовсім не чекали. І занадто часто що воно таке різні мисливці на скарби розуміють, коли вже запізно.