розділ 5

Айнате

Знайти потрібну дівчину виявилося не так і складно. Треба було просто трохи подумати. Ось куди могла піти втікачка, котрій потрібен захист? Втікачка, котру виховали люди, які нічого про не людей не знають? Правильно, туди, де король обіцяв захищати і не віддавати магів, котрі згодні підписати невигідний для них контракт по борговим зобов’язанням. Дівчина не знає, що це не її випадок, що її навіть звання особистого королівського мага-магістра не захистить, не від цих мисливців. Так що побіжить в королівську академію для обдарованих.

А далі просто. Далі вона або торговим шляхом піде — що довго. Або менш знаменитими і більш привітними для різного непотребу дорогами, що занадто авантюрно, ненадійно і небезпечно. І теж довго. Або порталами. Дівчина ж не може знати, що через портали її легко відслідкують і ловці, і він.  І шлях прорахувати було нескладно. Не так багато в неї варіантів, насправді, якщо вона хоче привернути якомога менше уваги. А потім розіслати по ключових точках команду з амулетами настроєними на пошук рідкісного поєднання крові і чекати поки рибка клюне. А потім вже слідкувати і ловити саме в той момент, коли в неї не буде вибору. Або довіритись, або змиритися з тою участю, від якої вона втікає.

Знайшов її, як не дивно, Вирш, хоча Кавжик на той момент уже повернувся. Причому, йому навіть амулет не знадобився, щоб її упізнати. Вистачило власного носу, для якого дівчина, схожа на людину, дуже сильно пахла ельфійським лісом і трохи сухим степовим вітром. Ось через це дивне поєднання він нею зацікавився, потім перевірив і кудись подітися в неї вже не було шансів, хоча вона старанно маскувалася. І втекти від людей змогла б. Але полювали за нею не люди.

А зараз ця дівчина стояла перед ним. З фальшивим кольором волосся і по-ельфійськи яскраво-блакитними очима. Гарненька, хоча природа над нею покепкувала. На четверть ельфійки звичайно якщо не гарніші, то менш схожі на чистокровну людину. А тут не знаючи, і не придивляючись до кольору очей, навряд здогадаєшся.

Дивилася вона насторожено і з цікавістю. Як ляклива білка з дерева. Якогось відчаю в ній не було. Можливо тому, що вона не розуміла, наскільки в неї все погано.

І так, в ній була сила, магія. Точніше, невелика іскорка магії, з якої може народитися вогнище, котре спалить половину світу. Але подібні вогнища давно ні в кому не народжуються. Силу того вогню зараз можна виміряти, поділити носіїв по класах, чимось там гордитися, чомусь радіти і підшукувати пару в своєму класі, щоб діти менш сильними не народилися. Так вважається. І майже всі змирилися. А хто не змирився, той то дивні експерименти проводить, то ритуали, то ще якоюсь дурнею займається. І навряд хоч щось із всього цього допоможе повернути колишню могутність.

Відкупитися сторонніми жертвами за свій борг не вийде. І насправді їм всім варто було б для початку згадати, за що першопредку була дарована та величезна сила і чому. По легенді він допоміг дівчині, просто тому, що міг допомогти, а вона виявилася богинею. І допомогла йому. І його народу.

Айнате спіймав себе на тому, що багатозначно посміхається. А дівчина все так же стояла перед ним. Не боялася. Стояла гордовито і просто чекала, що тепер станеться. Поглине її сила, відштовхне, чи щось запропонує. Від неї зараз небагато залежить, так навіщо смикатися, роблячи своє становище гіршим?

Правильна дівчина.

— Цікаво, — задумливо сказав Анате. — Дуже цікаво. Здається, я починаю розуміти…

— Що? — спитала дівчина.

— У мене з тобою спільний ворог, — сказав він і постарався привабливо посміхнутися. Навіщо її лякати? Краще спробувати сподобатись.

— І що? — нервово спитала дівчина.

— І мені захотілося тобі допомогти. І не хочеться, щоб вони отримали те, що хочуть.

***

Йоріт

Потім, коли в неї з’явився час подумати, вона зрозуміла, що то було нерозважливе і навіть дивне рішення. Тому що якісь там вороги нелюда її не стосувалися і об’єднуватися заради них, то таке. Та й чому вона повинна була вірити в тих ворогів? Сказати можна багато чого. І в синьому плащі міг бути будь хто.

А вона взяла і погодилася йти, куди ведуть. І навіть про Мірха не відразу згадала, дурепа.

Чому, навіщо? Невже лише тому, що в очах незнайомця жив буревій? Який все ще манив і затягував, хоча повинен був лякати. Це вона теж зрозуміла потім. Уже в тім наймитськім лігві, куди прийшла добровільно, крадучись кущами, садами і городами. А Мірха принесли орки, тому що Мірх розумний і недовірливий і намагався її захистити.

Лігво виявилося досить затишним. А ще захищеним, бо коли Йоріт підійшла до невеликого і обшарпаного на вигляд будинку досить близько, між лопаток забігали знайомі мурахи, реагуючи на чужу, агресивну магію. Ручка дверей кололася силою. Ледь помітно. А ще, коли переступаєш поріг, перші два кроки робиш в густих сутінках, а потім дивним чином вивалюєшся в море світла. І навіть вона, людина, закліпала і декілька довгих миттєвостей майже нічого не бачила. А як воно тим, у кого зір значно чутливіший?

Відразу за дверима була вітальня з диванами, кріслом, трьома стільцями і двома столами.  Коло самих дверей притулилася шафа, котра через сутінки, котрі огортали її, здавалася дверима в потойбіччя. А насправді там ховався мотлох — стара шуба, обляпані глиною розтоптані чоботи, кошик з якимось ганчір’ям і чомусь лопата.

Окрім меблів в вітальні були найманці. Майже всі нелюди. Два орки, котрі стояли з двох сторін дивану, на якому лежав зв’язаний Мірх. Притомний, але з кляпом. Аж три ельфи, один здається навіть чистокровний, якось дивно він світився, занадто яскраво. Низенький чоловічок, незрозуміло хто, але не людина. Та й в тих, хто людьми здавався теж була нелюдська кров. Можливо навіть крапля, але Йоріт її відчувала, як завжди.

І орків Йоріт вже бачила. А ще занадто високого ельфа-напівкровку з музичним інструментом.