розділ 4

Йоріт

В Гридді було добре.

В цьому місті вони затримувалися на чотири дні.

Перші два Йоріт старанно оббивала поріг театру. А потім, прямо в гримерці, перетворилася на руду і кучеряву. Цього разу завдяки перуці. Дуже якісній. І давній подрузі Мірха. Значно молодшій за нього.

З театру в котрий раз вийшла брюнетка. Обізвала на порозі свого супроводжуючого бовдуром, який все їй зламав і на емоціях пішла до порталів. Бо потрібно було потрапити в інше місто з театром, поки той супроводжуючий не опам’ятався, не пішов слідом і знову все не зіпсував. А руда і кудрява Йоріт погуляля трохи містом зі знайомим давньої Мірхової подруги і врешті опинилася в досить пристойному ночліжному домі, в одній з кімнат. Де стала чекати Мірха, хоча дуже хотілося спуститися, щоб поїсти.

— Це все нерви, — прошепотіла дівчина, намагаючись заспокоїтися. Незвично їй було залишатися на самоті. — Тільки нерви.

Підозрілих орків і ельфів навкруги не було. Здається. Через вікно їх точно видно не було, а виходило воно на головний вхід ночліжного дому. Можливо хтось зайшов через один з допоміжних, але то таке. Не станеш ж бігати то туди, то сюди, щоб слідкувати за всіма входами. Така поведінка здивує будь-кого.

Потім з’явився Мірх, тепер теж рудий, з гарною сивиною в бороді і сокирою в чохлі. Звичайний собі чоловік в пошуках тимчасової роботи, за котру добре заплатять. Таких зараз багато добирається в Лахтенку. Там мають будувати новий міст, а в першу чергу зводять житло для робітників, теж тимчасове. І тому потрібні чоловіки, котрі уміють розколювати колоди і складати їх у грубі стіни, котрі потім буде нескладно розібрати.

А разом з цим чоловіком їде чи дочка, чи племінниця… Якась родичка, котрій вдома теж робити нема чого, а там, далеко, можливо вдасться заробити достатньо, щоб заміжжя більше не було єдиною для неї можливістю. Бо коли заміжжя — твоє спасіння, щасливим воно буде навряд.

Йоріт трохи подивилася на Мірха, подумала, а потім підійшла до дзеркала. Потрібно було повчитися бути рудою дівчиною, котрій не пригоди потрібні і звершення. Котра хоче досягти своєї цілі, а потім повернутися. Якось воно повинно бути… ну, просто якось. Без страху, бо родич поряд, але й без непотрібного горіння і жаги діяльності. Якось воно…

Йоріт нахилила голову набік. Показала дзеркалу язика і знову спробувала впіймати той настрій, який обов’язково відобразиться на обличчі. Добра ж справа. І від думок про орків з ельфами відволікає. Та й чого про тих ельфів думати? Ельф її не чіпав. Треба заспокоїтися, бо дівчина, котра з підозрою витріщається на ельфів теж може викликати підозру. На ельфів майже завжди дивляться з інтересом. Або як на картинку.

— Треба поїсти, — сказала дівчина.

Мірх поважно кивнув. Ховатися в кімнаті, то не діло. Навіщо ховатися якимось заробітчанам?

А ельфів внизу не було, жодного. Навіть низенький чоловічок, котрий не одразу зняв з голови капюшон, виявився хоч і явно не людиною, але точно не ельфом. І мабуть приїхав звідкись здалеку.

***

Все пішло шкереберть на четвертий день. Йоріт, старанно думаючи про проблеми, які можуть бути, а можуть і не бути на новому місці, спокійно йшла по вулиці. До будинку з аркою залишалося два квартали, один поворот, провулок і алея через сквер. Мірх йшов на крок попереду, на ходу щось жував і навколишнім, якщо судити по його вигляду, взагалі не цікавився. Вони спокійно дійшли до провулку. Майже пройшли його до кінця, і тут Йоріт схопили за лікоть і різко смикнули вліво. Настільки різко і сильно, що вона навіть закричати не здогадалася, всі думки були про те, щоб не впасти. Затягли її під дерево, закрили долонею рота і суворо прошепотіли в вухо:

— Тихо, не смикайся, привернеш увагу.

Йоріт смикнулась, за мить зрозуміла, що Мірх теж кудись подівся з провулку, а потім побачила його. Чоловіка в яскраво-синьому плащі. Він стояв на виході з провулка і щось намагався роздивитися. Але він стояв на яскраво освітленому сонцем п’ятачку, а провулок був затінений деревами.

Йоріт інстинктивно вжалася в свого рятівника (здається) і завмерла як та мишка під віником, котра кота побачила.

— Не смикайся і він тебе не відчує. Я тебе прикриваю, — прошепотіли в потилицю. — У ловців ні фантазії, ні доброго зору, один лиш дар знаходити запах магії і зверхність, через яку вони навіть замаскуватися не здогадуються, — прозвучало досить зневажливо як на те, що говорилось про істот, котрими в страшних казках лякають. — Не треба боятися. Їх не треба.

— Ловців? — ледь чутно спитала Йоріт, коли рука від її обличчя трохи відсунулась.

— Вважається, що вони мають здатність бачити магію, спеціальним оком, — насмішкувато відповів чоловік за спиною. — Не так, як всі маги поспіль, інакше. Магію роду, крові… ну, як собаки сліди відрізняють.

Власник яскравого синього плаща все ще стояв і намагався щось видивитися. В провулок чомусь не заходив. Потім дивними, ломаними рухами похитався туди-сюди, здається вилаявся і нарешті пішов кудись.

— До портала тобі не можна. Насправді тих, хто йде через портали, занадто просто вислідити. Це взагалі перше, що вони повинні були зробити — походити коло порталів і понюхати відлуння магів, котрі недавно там проходили. Але до них дійшло тільки зараз.

Рятівник, здається, посміхнувся.

Йоріт смикнулася, натякнувши, що її потрібно відпустити.

— Вас знайшли і влаштували засідку, — сказав чоловік і дійсно відпустив, а коли вона зробила крок від нього, схопив за лікоть и смикнув якось так, що вона розвернулася до нього обличчям. — І що ж ти будеш робити зараз?

Йоріт кліпнула і розгублено подивилась на чергового ельфа. Частково ельфа, в нього навіть вуха були майже людські. І він  високий, вищий за підозрілого музиканта зустрінутого недавно. А так… волосся не по людськи світле, обличчя невловимо якесь не таке і очі…

В очі, мабуть, дивитися не треба було. Тому що ці очі затягували, манили і лякали. В них перемішувалася темнота, але не та, котра синонім зла, а якась інша, більш правильна темнота. А потім в тій темноті щось блиснуло, на мить освітило і Йоріт зрозуміла — це не темнота. Це хмари, густі і важкі. Вони перемішувалися, давили і несли з собою буревій і град. Доторкнись до них легенько і…