розділ 3

Йоріт

Пенча Тате було скоріше містечком, ніж містом. Колишня сторожова застава. Ще більш колишня фортеця давно розчинившогося серед людей королівства войовничого народу. Лісового народу, котрий щиро вірив, що якщо лісовим духам приносити в жертву молодих дівчат і хлопців, духи почнуть допомагати. Але духи, котрі з готовністю приймали ті жертви, навіть пальцем не поворухнули, коли лісами зацікавився Вільд Завойовник. Молодший син короля невеликого королівства, назву котрого зараз ніхто вже не пам’ятає. Занадто сильно той молодший син образився на батька і діда, котрі посміялися, коли він сказав, що теж буде претендувати на спадок. І відправили його самостійно добувати собі землі і трон. Що він і зробив, десь в процесі здобувши і ті землі, на котрих народився.

А ліси Пенча Тате йому дісталися легко. Він тоді вже був немолодий і любив вести переговори. І коли запропонував голові однієї з високих сімей відмінити жертвоприношення, якщо він заприсягнеться в вірності, а потім розігнати духів, котрі на той момент так нікому й не допомогли, голова погодився. І пожертвував свою молодшу дочку не духу, а в дружини одному з поплічників Вільда. В дружини іншовірцю і самому злу. І чомусь мало хто поставив йому це в вину.

Люди на духів ображатися теж уміють. Навіть якщо вважають їх частиною бога.

Потім та фортеця стала називатися сторожовою заставою, так і не змінивши своє ім’я, хоча дісталося воно їй від якогось духа. Мови в створеному Вільдом королівстві перемішувалися і перепліталися. Люди починали розуміти одне одного, хоча місцеві діалекти живі і здорові навіть зараз і нікуди зникати не збираються. А назва те все витримала і пережила, ставши назвою торгового містечка, коли останні клапті старого лісу, як і було обіцяно колись Вільдом, позбавилися духів-обманщиків і стали частиною королівства.

Ліси навкруги були все такі ж величні і нічого з ними через зникнення духів не сталося. А містечко поступово розросталося і було напрочуд світлим. Здавалося, навіть хмари над ним розійшлися і дощ ледве-ледве моросив.

Потрапила Йоріт в це містечко через портал з іншого подібного лісового містечка, теж колишньої застави. Бо завоювання лісу насправді розтягнулося на віки. Не хотіли ті духи відпускати людей, подобалися їм жертви. Але й захищати і якось їм допомагати вони або не могли, або не хотіли.

А перед цим був портал в тому місті, в яке вони ледь встигли до того, як зачинилися ворота і піднявся захист, бо з півночі сунув справжній буревій. І хто знає, що б сталося, якби зустрічати його довелося на дорозі, ховаючись у возі.

Віз так в тому місті і залишився, у прителя Мірха, у котрого навіть онук був, з такою же світлою косою, як у Йоріт. І на ранковий базар той віз доїхав, хоча правив ним уже зовсім інший чоловік. А в портал зайшов старий кульгавий воїн з учнем, дальнім родичем. Котрий вчив за допомогу по хазяйству і обіцяв познайомити з приятелями, котрим з кар’єрою більше пощастило. От і знайомив потихеньку. Щоб, коли учнівство закінчиться, учню було до кого у молодші проситися. І нікого подібне учнівство не здивує.

В третій портал Йоріт заходила вже дівчиною. Темнокосою і рішучою. Вона насильно виволокла дядька з його дому і змусила провести себе в Пенча Тате. Бо саме там був стаціонарник до Гридда, а в тому місті є справжній театр, в який вона мала намір поступити хоч стажеркою, хоч поломийкою. Бо щиро вірила у власний талант, котрий її до столиці доведе. І це також нікого не здивує. Подібні дівчата оббивають пороги театрів кожен день і вірять що працюють подавальницями тимчасово.

А потім буде іще один портал і іще один, і іще… аж поки вона дійсно не опиниться в столиці. Бо напряму і небезпечніше, і дорожче. Хоча і швидше, насправді. Але напряму їх точно чекають. В домі опікуна знали, що вона магом хоче бути.

— Може іншу школу вибереш? — спитав Мірх, з сумнівом дивлячись на ночліжний дім середньої паршивості.

— В столиці найкращий захист, жодні нелюди туди не потикнуться, — похитала головою Йоріт. Якщо вже там її зможуть викрасти заради свого ритуалу, то у всіх інших школах то зробити буде значно простіше. Так що це був єдиний шанс. Лиш би взяли в учениці. — І там беруть сиріт на королівську стипендію.

Мірх пфикнув, але сперечатися не став. Шанси на ту стипендію в неї дійсно були. Вони в будь-кого є. Головне щоб магія була сильна. А в неї сильна, якщо вірити домашнім вчителям.

— Потрібно виспатися, — видихнула дівчина і перша ступила до підозрілого ночліжного дому. Вона ж відчинила двері і на мить завмерла, бо не чекала побачити за тими дверима звичайнісіньку корчму. З нетверезим бардом і вгодованим чоловіком, котрий вирішив, що може поспати посеред проходу, так що навіщо на другий поверх підніматися?

Можливо Йоріт так і не ризикнула б туди зайти, якби не побачила за одним зі столів компанію з трьох жіночок в дорожніх сукнях. Вони за тим столом чинно вечеряли, не звертаючи уваги на веселі компанії поряд.

— До стійки, спитаємо, чи є кімнати, — скомандував тихенько Мірх, і Йоріт зі всією можливою сміливістю туди пішла, старанно не дивлячись по сторонах. У неї є ціль, все інше лише відволікає.

До стійки вони дійшли без пригод і встигли привернути увагу замороченого чоловіка, котрий розкладав на таці пивні келихи. А потім вдача взяла і закінчилася. Спитати про кімнати Йоріт не встигла (а кому ще питати, вона ж тут рішуча майбутня актриса, а дядько лише супровід). Поряд ні звідки виріс височенний чоловік, штовхнув, нахилився, шумно втягнувши повітря над фарбованим чорною хною волоссям і сказав щось незрозуміле. Дівчина навіть злякатися не встигла, як Мірх схопив її за лікоть і швидко смикнув до себе. А потім з застереженням пробурчав:

— Йшов би ти, орк, до більш вільних дівчат.

Йоріт від несподіванки смикнула головою і здивовано подивилася в обличчя чоловіка. З вип’яченим вперед підборіддям, занадто губасте, але доволі симпатичне, чого вона від орка не очікувала. І очі ще великі, з дивною темною прозеленню, і уважні. Тверезі. Йоріт, вловивши це все, тут же потупилася, але було пізно. Чимось вона цього нелюда зацікавила. І його уважний і підозріло тверезий погляд переслідував її скрізь. Навіть коли вона йшла по погано освітленому коридору до своєї кімнати, їй здавалося, що хтось буравить спину поглядом.