розділ 2

Айнате

Іноді йому здавалося, що він був не при своєму розумі, коли зв’язався з цією компанією. Тому що з ними постійно щось траплялося. Не могли вони обійтися без пригод. Ніяк.

З одного боку для найманців воно нічого дивного, здавалося б. На те вони і найманці, щоб не жити спокійно. Але з іншого боку, зазвичай найманці хоч якось цей процес контролюють. А тут…

Айнате тихо видихнув і подивився на дівчину, юну. Тоненьку таку, перелякану, з помітною примісю ельфійської крові і ще більш помітним синцем на обличчі.

— Ловці, значить, — сказав Айнате. — Ловці.

І чесно, сам не розумів вчасно вони в це містечко приїхали, чи навпаки. Ловців він дуже не любив, з одного боку. Але з іншого, ловили не його. Та й не стануть ловити. Кому потрібен мрець? Офіційний, причому. Привернути до себе увагу він міг одним єдиним способом — втрутитись в чуже полювання.

— Дівчину шукають… — сказав задумливо. — Дівчину. Серед напівкровок. Цікаво.

Ось цю перелякану якоюсь крихітною частиною ельфійку привів Кавфжик. Він, на відміну від дівчини, був ельфом чистокровним, просто темним. Як він зі своїми родичами пересрався, Айнате не питав, і ніхто не питав. Яка різниця? З темними воно часто буває, причому через дурнуваті дрібниці в більшості випадків. Дорослішають вони ось так весело, з дому тікають, пригоди шукають і власну велич. Але цей тип примудрився знайти вовчу яму в лісі, з якої вони колись його витягли. З тих пір і таскається слідом. Ілюзії накладає. Пісеньки співає. Дівчат рятує. Часто вкрадених, іноді навіть вкрадених для того, щоб залишити в борделі. Благородна помста, вона така, дуже вже винахідлива.

Безутішні батьки, чоловіки і інші родичі, котрі і за дівчину бояться, і за честь роду, на котру перебування вкраденої в борделі тінь кине, завжди Кавфжику вдячні. Бо рятує він тихо і непомітно, без скандалів і залишених слідів. Причому не тільки з борделів, а і з чужих маєтків. А те, що цноту не вберегли і роги комусь виростили, то таке. Самі б своїх жінок рятували, вони б їм на шиї кидалися…

— Про щось не те я думаю, — пробурмотів Айнате і подивився на темного. Рудого насправді. Невисокого і тоненького, як всі ельфи. Майстра ілюзій, як більшість темних, що б вони там не казали про свою справжню магію. А те, що він вміє занадто майстерно прикидатися жінкою, то вже його особисте вміння. Хто б що не думав, але життя раз за разом доводить, що то непогане вміння. Тому що різні крадії запросто випускають з маєтків і навіть борделів двох служниць і нізащо не випустять служницю в супроводі чоловіка… — Точно не про те. Ця… баронеса де?

На якусь краплю ельфійка точно баронесою не була. Її, за її же словами, впіймали на ярмарку, бо хтось пообіцяв добрі гроші за ельфійську напівкровку, яка приїде в місто. І гроші навіть заплатили, хоча і менше обіцяного. Тому що напівкровка виявилася не тою, котру ловили. А недобрі крадії вирішили, що недостачу саме вкрадена їм відробить. Синця набили, коли вона не погодилася, на хліб з водою посадили і в коморі зачинили, де її і знайшов темний.

— Баронеса в лісі, в якійсь сторожці. Її ще не довезли, я підслухав. Місце готують, кімнату прикрашають, зілля якесь ще чекають, — відповів темний.

— Тепер можуть і не дочекатися, — сказав Айнате, кивнувши на врятовану.

— Та в них часто дівки втікають. Не розуміють дурні, що добровільні працівниці вигідніші, — фиркнув темний. — Одна ще й пограбувати примудрилася. Тому вони з цими любителями помсти і зв’язалися, ризикнути вирішили, бо платити держачам вулиці скоро, а в них нема грошей.

— Весело, — оцінив Айнате. А що тут ще скажеш?

Навіть якщо баронесу до міста так і не довезуть, нікуди вона вже не дінеться. Тих, хто привозив накази, вислідили. І рятувати її будуть тихо і спокійно, не надто напружуючись і ризикуючи. Ризик діло таке, небезпечне не лише для найманців, а й для самої вкраденої. А поспішати… була б та благородна діва більш приємною особою, жіночий захисник Кавфжик міг би всіх вмовити кинутись рятувати прямо зараз, незважаючи ні на що. Але краля була особою знаменитою, причому неприємно знаменитою. Так що занадто ризикувати через те, що її хтось образити може, ніхто не буде.

— Так, — сказав Айнате. — Дівчину замаскувати, нагодувати… ввечері я полікую і поговорю. Ловці поки нас не стосуються. Якщо нікуди не подінуться, подумаємо, а так…

Було у Айнате передчуття, що не подінуться. І навіть не через те, що темний ельф хотів врятувати чергову незнайому дівчину. Темні, хто б що не думав, жінок в більшості любили і поважали. Причому, любили ледь не всіх підряд, особливо усіма можливими способами фізичних аспектів любові, була б можливість. Їх ні зовнішність не лякала, ні репутація, ні те, що хтось і голову відкрутити може. Поважали вони старших родичок, майже завжди, причому не за те, за що поважати прийнято серед людей. На так звану жіночу честь і перебірливість їм начхати. Якщо жінка вільна, то її особиста справа, що з тою волею робити і кому її всучити, якщо вже захочеться, і коли назад забрати. Чоловіків воно стосується в тій же мірі, що б не розповідали недалекі барди в своїх баладах про чоловічі страждання. Так що старших родичок темні поважали, навіть якщо в них було сорок дітей і жодного «чоловічого» браслету, навіть надітого на заручини. А ось з тими, хто більш-менш їхнього віку навіть бійку вчинити могли. Або це дівчата їх вчиняли. З сестрами у темних досить загадкові стосунки, хоча когось чужого вони за образу сестри на клаптики порвуть.

Так що Кавфжик поводився як і повинен поводитися темний ельф без особливих вад в характері і вихованні. І справа не в тому, що йому хочеться рятувати дівчину. Справа в тих, хто її шукає. В ловцях.

В ловцях, котрі шукають напівкровку і обіцяють за неї винагороду, привертаючи до себе і до неї зайву увагу. Увагу людей, котрі хоч і не розуміють з чим стикнулися, але можуть помітити, що щось тут не так. А значить що?

— Вони поспішають і помиляються, — прошепотів Айнате. — Дуже цікаво. Аж занадто.