Розділ 1

Йоріт

Бути наївною погано. Дуже.

Бути самовпевненою ще гірше. Вважати себе розумною, здатною розібратися в справжніх помислах людей. Здавалося б близьких людей.

І, ні, на великий посаг Йоріт не розраховувала. З чого б? Добре відношення добрим відношенням, але давати гроші чужий дитині, нехай навіть дочці друга, який захистив і врятував? Настільки наївною Йоріт не була. І була дуже вдячна, що батьків друг лишив її в своїй сім’ї, а не відправив в сиротинець. Що дав освіту, дозволивши вчитися разом зі своїми доньками. Що… та багато чого. Їй так здавалося і вона була вдячна.

А потім вона повинна була відправитись в школу магії. Вивчитися там на захисницю або господарку. І далі вже заробляти на своє життя самостійно. І бути вдячною доброму королю. Котрому набридли нещасні випадки з магами без освіти і він вирішив, що платити за ту освіту буде всяк дешевше.

Йоріт навіть потихеньку збирала потрібні в школі дрібнички. Дізнавалась, де і як можна безкоштовно отримати книжки. І як недовчившіся маги заробляють собі на життя, бо кишенькових грошей, які різним сиротам видають від імені доброго короля, не вистачає ні на що. З голоду не помреш і добре.

Так, у Йоріт були плани, місцями навіть чіткі. Але потім вона підслухала ту розмову. Випадково. Лише тому, що в неї було безсоння і захотілося води, свіжої і холодної, а не теплої з глечика. А хтось погано закрив двері кабінету доброго батькового друга.

І Йоріт завмерла, там, біля тих дверей. А трохи послухавши, розвернулася і тихенько, але швидко, пішла назад в свою кімнату. Час гаяти було не можна. Часу в неї залишилося до ранку.

Мабуть її хтось тоді вберіг.

А може то Вілька підсипала кудись порошок стрикун-трави для безсоння і чогось підмішала в воду, щоб була несмачна. Але Вілька в тому не зізнається, хоч ти її ріж. Вільці подобається бути злою відьмою, яка ніколи і нікому не допомагає. Хіба що випадково.

***

Мабуть Йоріт пощастило. Тому що дівчина, одинока, верхи на коні, вночі, під дощем, через ліс… Саме так починалися страшні казки Вільки і непристойні байки старшого конюха.

Коня Йоріт фактично вкрала, ледь закинувши на нього сідло і з великим трудом затягнувши всі ремінці. Обмотала копита тканиною, як в якомусь романі. І досить довго його вела за собою, пробираючись яром, кущами і полем, зарослим червоними маками. А потім пішов дощ. І це, мабуть, було добре. Дощ змиє сліди, змусить несплячих перехожих поховатися по домах, навіть розбійників розгонить. Хоча розбійників в місцевих лісах бачили востаннє років сто п’ятдесят тому.

З іншого боку — дощ, то погано. Немощена дорога, по якій вона поїхала, стала слизькою. Плащик, який дівчина поспіхом натягнула, промок. Мішок з речами мабуть теж. Добре хоч їхати недалеко і не дуже довго. А там… а там видно буде. Їй все рівно більше нема в кого просити допомоги. Єдиний шанс. Всього одна людина, яка колись веліла просити допомоги, якщо знадобиться. А вона, дурепа, була впевнена, що не знадобиться, що все в неї гаразд і майбутнє безхмарне. Наскільки воно можливо для сироти без родичів.

Будинок лісного одинака Йоріт знайшла не одразу. Дуже давно вона тут була. Та ще й з Вількою ходила. Пішки. Неспішно. Зриваючи цінні травинки. А потім вона підросла і «такій гарненькій дівчині блукати лісом» стало небезпечно. Мабуть саме тоді вони остаточно домовились. Батьків «добрий» друг і ті люди. Точніше не люди.

— Тихо, тихо, — прошепотіла Йоріт коню, сповзаючи по його боку на землю.

Кінь переступав з ноги на ногу. Мабуть радів, що вдалося сюди дійти цілим і неушкодженим. Яка нормальна дівчина взагалі кудись попреться вночі? Спочатку по дорозі, потім взагалі по якійсь стежці, питаючи у коня дуби то були, чи не дуби.

— Все добре, ми дійшли.

На щоках дощові краплі мішалися зі злими сльозами. А ще стало страшно.

Раптом в лісовому будиночку нікого нема. Раптом дядько Мірх кудись подівся, або взагалі помер. Що їй тоді робити? Їй більше нема до кого звернутися. А сама вона… а сама вона дурна домашня дівчинка, яка тільки дивом дісталася сюди. І якій більше їхати нема куди.

Раптом її і тут давно ніхто не чекає?

— Все буде добре, ми дійшли.

Стукала вона довго і майже змирилася з тим, що даремно сюди їхала і все остаточно пропало, як двері відчинилися.

Мірх був старіший, ніж вона пам’ятала. Борода і вуса посивіли. Обличчя покреслили нові зморшки. А волосся майже не залишилося. На неї він дивився не впізнаючи. Ще й щурився, мабуть зір став гірший. Або це через темряву.

— Я Йоріт, — схлипнула дівчина, відчуваючи, що її зараз прогонять.

— Йоріт? — здивувався чоловік. Придивився, знайомо нахиливши голову вліво. — Ох, дитино, — видихнув, чи впізнавши, чи пожалівши дурепу, яка під дощем по лісі їздить. — Заходь, заходь, — велів, потягнувши за рукав.

І вона зайшла. Майже впала за двері будиночка. Було дуже холодно і сил майже не залишилось. До стільця Мірх її майже доволок, підтримуючи під руку. Посадив, допоміг стягнути плащик, накинув якусь ганчірку і пішов варити чай і шукати сухий одяг.

А Йоріт нарешті розплакалась, чіпляючись за ганчірку і намагаючись замотатися в неї, як гусінь в кокон. Плакала вона за відчуттями цілу вічність, гарячі сльози текли по щоках, зуби стукали, тіло тремтіло. І було їй погано-погано. А потім їй в руки тицьнулась чашка, яка пахла травами і медом.

— Зігрійся, дитино, — буркотливо сказав Мірк. — Зігрійся. Все буде добре.

Йоріт знову розплакалася. Вчепилася долонями в чашку, вбираючи в себе її тепло. Принюхалась і стукаючи зубами по краю, обережно відпила. Дурна пам’ять відразу підказала, що в чашці є ромашка, ехінацея, чабрець, липа і… і ще щось.

Наступна думка була про те, що не потрібно було чекати. Треба було давно втекти і стати ученицею зілляварки. Думка була така дурна, що навіть смішно стало. Зате тремтіння кудись поділося.

— Що сталося, дитино? — спитав Мірх.