Епілог

-Владо, будь ласка, - Аліса дивилася на мене з такою мольбою, що моя твердь та непорушність здригнулася.
-Алісо, золотце моє, от скажи мені, будь ласка, кого мені поставити замість тебе? В мене люди у відпустках, критично не вистачає провідників. От мені замість тебе ставати? Ми з тобою подруги вже не один рік, я для тебе СВ вибила, щоб ти граючись працювала, усі умови створила, а ти мене раз у раз підставляєш. Ну була б ще причина якась важлива. Так ні ж, ти за цим мудаком вирішила відправитися до якоїсь Тмутаракані. От хто він у тебе? Першорядний бабій, алкоголік і брехун. Чого ти за ним бігаєш?
- Не треба так, подруго. Ти себе пам'ятаєш? Чи не ти з жонатим мужиком шури-мури крутила дев'ять років? Ти пам'ятаєш скільки сліз мені в плече виридала? А зараз, коли стала великою начальницею, то можеш мені дорікати моїми відносинами?

Права Аліска. Тринадцять років тому ми разом закінчили курси, потоваришували й стали працювати провідницями. Жили разом у гуртожитку, потім орендували маленьку однокімнатну квартиру. Не раз разом їздили у село до її батьків. І взагалі були не розлий вода. Знаємо одна одну до останнього бзику у голові.

Я, на відміну від неї, не бігала на танці та не закохувалась у першого ліпшого вуличного музику чи хлопців з художнього училища, не позувала їм і не була вхожа в кола творчих людей. Приїхавши до Харкова, я, закінчивши залізничний коледж, працювала як проклята, вчилася, щоб отримати вишу професійну освіту, тому по сторонах не вишукувала кохання. Воно прийшло зненацька, в обличчі вищого керівництва.

Вадим Семенович був людиною сімейною. Мав двох дітей. Як так сталося і ми звернули один на одного увагу, ще та історія. Я постійно скаржилася. То на мокру і не до кінця випрану постіль, то на зламаний підігрів води, на тарганів, що гарцювали по вагоні, на порушення пожежної безпеки. Лізла зі своїми пропозиціями. І врешті-решт опинилася в ситуації, коли мене попросили написати заяву по власному бажанню. З чим я не погодилася і потрапила на прийом до зам. начальника відділу зі своєю заявою і претензіями.

Вадим тоді уважно мене вислухав і посміхнувся м'яко, по доброму, пообіцяв допомогти. Потім сам перевірив, що мене все влаштовує. І якось воно саме закрутилося. Незабаром мій вагон був зразковим. Я дуже любила свою роботу. Це була робота моєї мрії. Гірше, що в ній було, це пасажири.

Через те, що я більш інтроверт і мізантроп мені спочатку було важко. Особливо надокучливими були чоловіки, які вважали, що такій дівчині як я конче потрібна їх компанія. Саме це у майбутньому і стало каменем спотикання у нас з Вадимом. Він був проти моєї роботи. Його нервувала моя відсутність і зрештою я засіла за паперами. Він був моєю невиліковною хворобою. Чого я так за нього вчепилася, а він за мене? В нас не було майбутнього. Чи кохала я його? Більш за все, що ні. Це була неначе гарячка або спроба врятуватися від самотності. Я його кидала, відправляла до родини, потім ридала в обіймах Аліски та знову приймала його у своє життя. До залізничного університету вступила на заочне відділення. Правду кажучи, Вадим допоміг. Та й тут не все так гладко було. Адже молоді хлопці, з якими я навчалася викликали у Вадима ревнощі. І знову ми скандалили.

В один чудовий день ми все ж розсталися. Причиною стала його дружина, яка завітала до мене і вчинила скандал прямісінько в моєму кабінеті. Сльози, прокльони, благання. Я не витримала. Мене й так вже вивертало від цієї таємної любові, обтяжувало, пригнічувало. Я хотіла нормальну сім’ю, дітей. Роки йшли і я вже не та вісімнадцятирічна дівчина, яка зійшла на пероні в Харкові. Мені за тридцять. А все що в мене є-моя робота.

-Вибач, Алісо, ти права. Я не маю права осуджувати тебе. Я просто хвилююся за тебе. Їдь. Я щось вигадаю.
 

Хоч що зі мною робіть, а я ніколи не перестану любити поїзди. Все ж таки є в цьому щось романтичне. Поїзд рівно вистукував свою пісню. Я дивилася у вікно на одноманітний пейзаж, який вже протягом кількох годин не змінювався і посміхалася. Як же так сталося, що я сама замінила Алісу? Взявши відгули, я тепер згадую ті часи, коли сама от так провідницею об’їздила пів країни. Було навіть таке, що і до свого рідного міста завітала. Це було три роки після того, як я звідти поїхала. Я тоді вийшла на перон. Перевіряючи білети й запускаючи пасажирів у вагон, помітила здивоване обличчя Генки. Вже коли поїзд повільно рушив, він вистрибнув до мене.

-Владко, не повертайся. Тебе тут пам’ятають.-І зістрибнувши махнув рукою,- а ти нічогенька така стала! Хай щастить!

Це мене трохи збентежило і, чого приховувати, налякало. Тож на цьому маршруті мене більше не було. А рідне місто зовсім до себе не тягнуло. Не було там нічого рідного і приємного. Навіть спогадів. Єдине, що в мене залишилося від того життя -це браслет з рожевого кварцу, який мені подарував Льошка. Я його берегла, вже не раз змінювала резинку на ньому, а все продовжувала носити. Він був тим вузликом, що з'єднував Владу Ігорівну Рило з Владкою - дівчиною сиротою без майбутнього.

-Вибачте, що турбую, зробіть, будь ласка, чаю, -до мене заглядав лисий, товстенький чолов'яга і перервав мої роздуми й спогади.

Поки готувала чай, думала, що цей чоловічок геть не схожий на тих, хто їздить у спальних вагонах. Він вже випив декілька склянок чаю і кожен раз, як я йому їх приносила, намагався до мене залицятися.

От де найбільший мінус такої роботи. Їдучі у потязі не одну годину, а іноді понад добу, люди починають нудьгувати, особливо випивши зайвого, для провідника це особливий біль. Та нічого вже за годину прибудемо на місце, а потім назад додому, вже до своєї звичної роботи.

-Залишиш свій телефончик?- Все не міг заспокоїтися чоловік.

Я не відповіла, просто посміхнулася і вийшла.

Дорога назад розпочалася з цього ж усміхненого чоловіка. Він почав зі мною вітатися ще здалеку, тільки-но поспішаючи до мого вагона.

-Ми й назад з тобою, красуне,- на що я тільки важко зітхнула.