Глава 12

Гарна спокійна музика, затишна атмосфера. Дивно, та в цьому місці відвідувачі один одному не заважали. Не було галасу, сміху, п'яних розмов. Я роздивлялася чоловіка, який виявився моїм завданням на сьогодні.
Біляве коротке волосся, голубі очі, пухкі й чутливі губи, підтягнуте тіло, зріст середній. Як сказав Макс: "Не найгірший варіант. Треба буде задовольнити його --задовольниш. Тобі тепер не доводиться вибирати. Тож зробиш усе як треба."
Згадуючи слова Макса, відчувала відразу до всіх чоловіків. Та той, хто пригощав мене сьогодні випивкою, був приємний і доволі стриманий.

-Ну як? Подобаюсь?- Запитав, помітивши, що я його розглядаю.
-Подобаєшся,- посміхаюсь.
-То може тоді потанцюєш зі мною?

І ми танцювали. Потім розмовляли. Ян розповідав по свої студентські курйози і я вперше за довгий час від душі сміялася.

- Ти така гарненька, коли смієшся. Тільки в очах смуток, - просто між ділом сказав Ян, - ти зовсім самотня. Немов тобі й поговорити нема з ким.

Мене така заява збентежила, злякала і привела у стан шоку. Я не знала, що на це відповісти, як захиститися.

-Ти що, мозкоправ? - Наїжачилася я і почала грубити.
-Так, і диплом маю,- посміхнувся на мою грубість Ян,- не злися, колючко, обіцяю ніяких більше висновків. Поїхали до мене. Візьмемо смаколиків, подивимося якийсь фільм, потеревенимо. Обіцяю поводитися пристойно, якщо скажеш і залицятися не буду.
-І аналізувати мене теж?
-Обіцяю.

Ян вів машину і підспівував виконавцю в програвачі. Я жартувала, що можна співати навіть якщо бракує голосу і слуху, він підтримував жарт і продовжував співати. Мені було добре. Хотілося, щоб цей вечір не закінчувався. І поки ми їхали я прийняла рішення, що ця така чудова людина не буде ошукана й обкрадена. Хай що там буде, я розкажу йому все, попереджу.

Моїм завданням було познайомитися, звабити, потрапити у будинок (Ян був заможнім холостяком, його вже давно примітили, вивчали звички), потім підсипати в напій таблетки. Дочекатися поки відключиться і відкрити двері.

Я не була впевнена, що він зверне на мене увагу. Та видно, що Макс усе прорахував. Ніяких надмірностей і брязкалець. Звичайнісінькі джинси й топ, проте не з дешевих. Усе брендове. З прикрас тільки браслет, що мені колись подарував Олексій. Здається це взагалі було в іншому житті. Ірен постаралася на славу. Я виглядала не леді, не лялькою, а дуже натурально, проте якоюсь живою. Саме таких дівчат і помічав лікар Ян Притика.

Будинок зустрів нас світлом у вікнах.

-О, чи Ритусік завітала?- Радісно запитав сам у себе, а потім пояснив мені.- Моя сестра. Вона чудова в мене, десь твого віку. Буде весело.

А мене неначе сонце зігріло. Це ж чудово, що він не один дома! Це просто якесь неймовірне везіння!

Рита мені сподобалася, ми чудово проводили час. Потім я попросила у Яна телефон і подзвонила Максиму.

-На сьогодні відбій, у нього гості,- прошепотіла я.
- Тоді чого ти возишся, топай звідти,- зле гарчав на мене Макс.
-Хочу отримати наступне запрошення, - збрехала я.
-Добре.

Потім я розправила листочок, який увесь цей час стискала у долоні та набрала номер.

-Валю, це я. Мені дуже потрібна допомога. Терміново.
-Я рада, що ти подзвонила. Запам'ятовуй адресу, викликай таксі, я заплачу. Чекаю.

Коли я увійшла до вітальні Ян з Ритою щось сперечалися, при цьому сміялися і підстьобували один одного. Помітивши мене, чоловік посерйознішав.

-Ларисо, що сталося?
-Яне, я не Лариса.
-А хто?
-Це неважливо. Треба поговорити.

Я розповіла правду. Що він у небезпеці. Що його хочуть пограбувати. Що я мала підсипати таблетки, потім відкрити двері.
Мені не було страшно. Соромно так, але не страшно. Ян з Ритою серйозно слухали, не перебивали, не кидалися дзвонити до поліції.

-Чому ти вирішила все зупинити й повідомити? Тому що Рита приїхала? - Запитав чоловік.
-Ні, я прийняла рішення ще у машині. Ти гарна людина і я б не хотіла так з тобою вчинити. Ні з ким би не хотіла. Та не мала вибору... мабуть.
-А зараз маєш?
-Не знаю,- знизила плечима,- спробую поїхати звідси. Може вийде.
-Тобі потрібні гроші?- Неочікувано запитала Рита.

Я лише посміхнулася, бо дуже потрібні. Та не казати же про те.
У Яна задзвонив телефон.

-На тебе чекає таксі,- повідомив мені.
-Вибачте мені за мій обман. Сподіваюся, що у вас все буде добре.

Коли я сідала у машину, Ян підійшов до мене.

-Тепер я знаю причину смутку і болю у твоїх очах. Ти не злодійка, тому зав'язуй з цим. Хай щастить, - закриваючи дверцята таксі сунув мені гроші, -це на перший час, поки влаштуєшся.

-До першої колії прибуває поїзд номер шістнадцять, сполученням Івано-Франківськ-Харків.
Я стою на пероні. Вперше я піднімусь у вагон поїзда. Збудеться мрія мого життя -- їхати далеко-далеко.
Мене проводжала Валя. Вона трохи шморгала носом.

- Ой, Валю, не починай, бо я теж розплачуюсь.
- Подзвони, як влаштуєшся. Добре?

Я кивнула, не відводячи очей від потяга, який наближався до перону. Серце тьохкало від передчуття дива, душа співала відчуваючи нове життя, а розум боявся. Боявся усього: і перемін, і нового життя, яке може і не бути кращим, попри зміну міста і твердого наміру усе змінити, а також першої в житті й такої довгоочікуваної поїздки поїздом.

-Вирішила втекти? - Як чорт з табакерки невідомо звідки з'явився Генка.
-Хочу розпочати нове життя, - спокійно відповіла, хоча було дуже лячно.

Адже зараз мене можуть потягти назад. Та якщо і не встигнуть, не хотіла б я, щоб вони знали в якому напрямку я вирушила.

-Не бійся, я тебе не бачив, -підморгнув, - а де твій багаж, мандрівнице?
- Я без багажу,- щасливо засміялася і піднялася у свій вагон.

І коли поїзд рушив, мені захотілося співати, бо я все гірке і болюче, темне і зле залишала тут. Увесь мій багаж це надії, наміри, сподівання і тверда впевненість, що у поїзд сіла дівчина сирота, яка вже зневірилась, стомилася, боялася і падала у прірву, а вийде впевнена у собі, смілива чесна і цілеспрямована дівчина, яка вже навчена на своїх помилках і більше їх не допустить. Я буду будувати своє нове майбутнє: чесне, щасливе.