Глава 11

Я сиділа на пагорбі й звично спостерігала за залізничною і вокзальною метушнею. Накривав відчай і чорна туга. Жодного проблиску надії попереду. Відчуття, що я сама самісінька в цьому чужому для мене світі, не давало можливості навіть вдихнути. У грудях стискалося, боліло, нило, відчайдушно просило припинити ці думки, спогади, безнадійність. Я закривала очі, терла скроні, а потім завивала білугою. А легше не ставало. Поїхати з цього богом проклятого міста, якомога далі звідси. Та тепер нема за що. Рука полізла до маленького рюкзачка і вивудила звідти останні гроші.

На що їх витратили вирішила відразу. Пляшка горілки. В усмерть, а потім в петлю. Десь на відшибі, де ніхто не заважатиме. І покінчити з цим безглуздим, нікчемним і нікому не потрібним життям. Я обіцяла собі й малій, що не стану як мамка. Я і не стану. Ніким не стану. Та і нема тих, кому обіцяла. Дашуня вже в землі, а я... Мене теж вже нема, а скоро і згадки не буде.

До мене хтось звертався, однак я не могла зібрати очі докупи та второпати, хто і що мені розповідає. Я щось хотіла і кудись йшла. Чому ця людина тримає мене і не пускає у своїх справах?

-Владо, ти чуєш мене? Що ти тут робиш?- второпала я,- Ти де так набралася?

Мене кудись тягли, ноги відмовлялися рухатися. Хтось лаявся. Я теж хотіла у відповідь, та язик як і ноги відмовився мати зі мною справи. А потім була крижана вода, яка пробирала до кісточок. Тепер я хапала повітря, намагаючись запустити серце, яке зненацька вирішило дати збій. В очах темніло, хтось лупцював мене по обличчю, потім давив на серце. Я почала дихати й приходити до тями.

-Ідіотка! Дурепа! Ти чим думала?!- Кричав Макс.
-Ти мені заважаєш,- ледь прошепотіла я.
-Що?! -Здивовано.
-Я хочу здохнуть,- сльози покотилися, я лежачи на землі скрутилася в позу ембріона і продовжувала ридати шкодуючи себе.

Макс мовчав, розгублено кліпаючи на мене очима.

-Владо, що сталося?- Після довгої паузи присів біля мене і спробував підняти.
-Дашки більше немає. В мене нікого більше немає! - Ридала притискаючись до нього.
-Обійми мене, поцілуй,- шепотіла йому,- зроби що-небудь, щоб стало легше, бо в мене більше немає сил.

Сама до нього тягнулася, сама напросилася. Бо зараз мені здавалося, що він єдина людина, яка в мене залишилася. Нехай і остання він падлюка, та в його обіймах я намагалася врятуватися. І було без різниці, де ми знаходимося і робимо те, що люди роблять за закритими дверима просто неба. Байдуже.

-Владо, досить!- Макс вихватив пляшку з дешевим вином з моїх рук, не звертаючи увагу на моє невдоволення,- ти поглянь на кого ти стала схожа. Постійно п'яна, розтріпана, потаскана.
-Так ти ж мене поїш і таскаєш,- зле сміюся і тягнуся за пляшкою.
-Годі! Така ти мені не потрібна. Таку тебе хіба що у бордель. І то на любителя. В тебе кілька днів. Приводь себе в порядок. Є робота. Інакше ти зрозуміла. Церемонитися з тобою ніхто не буде.

Його слова стали сильним ляпасом по моїй і так понівеченої душі. Я хотіла послати його у дупу, та стрималася, бо вже знала, яка в нього важка рука.

П'яно похитуючись пішла до ванної кімнати вмитися. В дзеркалі я бачила не себе, а якусь шмару привокзальну. Я не одну таку бачила зі свого улюбленого місця на пагорбі. Як так сталося, що я все ж рухаюсь шляхом своєї матері та вподобаюсь їй? Можливо і справді гнилі гени. Як же всі мої принципи й обіцянки?

Похмілля не давало можливості нормально мислити. Хотілося похмелитися або когось вбити. А бажано Макса, що забрав алкоголь. З недавніх пір я його побоювалася. Він перестав бути тим уважним і добрим чоловіком. Жорсткий, егоїстичний, підступний злочинець і шахрай. Він витирав об мене ноги, хоча хто я така, щоб зі мною церемонитися. Свої невдачі й злість скидав на мені, коли був задоволений купував щось випити. Тепер якщо сказав, що віддасть в бордель то так і зробить. Це надто стимулювало, щоб зробити те, що він мені накаже. Усе що накаже.

В аптеці було людно, черга мене нервувала. Голова зараз лусне, ще й гомін стояв такий, неначе я не в аптеці, а десь на площі під час святкування дня міста.

-Владо? - На мене дивилася гарненька дівчина, сумніваючись впізнала чи помилилася. -Вибачте, я, мабуть, обізналася.
-Це я, Валю,- призналася я, хоч і була думка відвернутися і удати, що вона помилилася.
-Владо...- жалісно промовила вона.
-Я знаю, що маю кепський вигляд. Осуджуєш?- Зле сміюся.
-Ні. Мені просто шкода, що так все сталося. Пішли зі мною. Пообідаємо.
-Не має мені за що обідати. Та й поспішаю я.
-Владо, то дрібниці. Пішли, я пригощаю. Не люблю сама їсти. Мені буде приємно.

Коли комусь в останній раз була приємна моя компанія, я вже і не пам'ятаю. Погодилася.
І я не пожалкувала. Валя не лізла з розмовами й питаннями. Воно якось само так сталося, що я вилила на неї усі свої біди та переживання. Вона ж виявилася гарною слухачкою. Не перебивала, не лізла в душу і не виглядала нудьгуючою.

-Запиши мій номер. Я спробую тобі допомогти. Ти ж пам'ятаєш, що тато в мене не простий робочий. Може він чим зарадить.
-То пусте... Я не знаю.
-Подзвони, обов'язково.
-Валю, в мене немає телефону.

Вона виглядала трохи здивованої. Зрештою дістала з сумочки блокнотик, відірвала листок і написала свій номер.

-Візьми. Владо, ти тільки не соромся і не думай, що будеш нав'язуватися. Все можна виправити, - дуже щиро і з проханням попросила вона.
-Велике-велике тобі спасибі, Валюшо. В мене немає слів, - я ладна була розплакатися, так розчулилася.

На прощання Валя мене обійняла і погладила по голові як маленьку. І коли ми розійшлися, я не втрималася і таки розплакалася.