Глава 10

День тягнувся за днем. Я майже не виходила на вулицю, готувалася до випускних екзаменів. Я не була надто гарною ученицею, однак події останнього року змусили бути більш уважною і старанною. І це дало результати. Жодної трійки я не отримала. Завтра останній екзамен. Голова вже не тямила, тому я накинула на себе легку куртку, бо вдень йшов дощ і під вечір було прохолодно та пішла прогулятися до вокзалу.

Підстеливши на мокру траву пакет, я звично спостерігала за поїздами, думаючи більш про своє насущне. Незабаром я отримаю атестат і поїду до Дашки. Треба буде ще подати документи до училища. Яку спеціальність вибрати навіть не уявляю. Директор пропонує допомогу на вступ на вихователя, а Івана Петрівна каже, що треба йти на кухара-кондитера, так я завжди буду сита і Дашку прогодую. Я схиляюсь до того, що вона права. І, прийнявши рішення, почимчикувала додому.

-Привіт.
-Господи, Генко. Хіба можна так людей лякати? -Я й справді трохи злякалася, бо не очікувала і йшла, роздумуючи над своїм майбутнім.
-Я тебе гукав, та ти йдеш і не чуєш. Як в тебе справи? Давно тебе не видно.
-Нормально. Екзамени в школі здаю.
-Чув ти вирішила нас покинути? - Уважно стежить за моєю реакцією, а я мовчу,- Владо, не вийде. Тебе Макс шукає. Наказав, хто побачить або привести, або повідомити.
-Нехай шукає, я не ховаюся і йти до нього теж не збираюсь.
-Ти не розумієш! Не вдасться тобі просто так зіскочити. І Макс тут ні до чого. Є ті, хто вище стоїть. Вони так просто без відкупних не відпустять. Ти непоганий дохід приносила, зараз вони його лишилися. Як гадаєш, що вони думають про це. Я маленький гвинтик в усій цій справі, я нічим не допоможу. Єдине, що можу це попередити. Я навіть нічого не можу підказати, бо й сам не знаю чим можна зарадити. Владко, ти в повній дупі. З тебе не злізуть просто так.
-А якщо я поїду з міста? -Стало не просто страшно, аж пісяти захотілося.
-Я не знаю,- знизив плечима, -вибач.
-Ти мене не бачив?- Запитала з надією.
-Ні, не бачив,- відповів хлопець і побіг у своїх справах.

Було моторошно. Йдучи додому озиралася по сторонах і поспішала. І спалося погано цієї ночі, не могла зібрати думки до купи тому і не дивно, що отримала трійку. Шкода, та я переживу.

А от біля школи на мене вже чатували. Спочатку хотіла пірнути у школу, щоб перечекати. Потім розсудивши, що вдень у людному місці мене не чіпатимуть, вийшла.

-Привіт, Максе. Довго чекаєш?
-Майже місяць,- нервово відповів хлопець, - я розумію в тебе горе, екзамени, та роботу ніхто не скасовував. Коли на тебе чекати?
-Я гадала, що ти зрозумів, що я більше не працюю.
-Це тому, що я наполягав? То знай, що ти мені не потрібна,- гидливо мене оглянув, - є більш цікаві варіанти.
-Не тільки тому. По-перше, я тобі не довіряю більше, а по-друге, я збираюся до училища і забрати Дашку, тому тепер без мене зі старими збоченцями розбирайся.
-Для збоченців, вибач, ти тепер застара. Тому доведеться інші доручення тобі виконувати. А от просто так вийти тобі не вдасться. На тебе багато часу і ресурсів було витрачено. За це треба віддячувати. Я поки тебе прикривав. Там біда, сказав, та ще й школа. Однак час сплинув. До кінця тижня, щоб з'явилася на хаті.

Я дивилася йому услід, руки тремтіли, голова шукала вихід із цієї ситуації й страшенно хотілося розплакатися, або скинути рішення на когось іншого. Проте не було в мене когось іншого. І потрібно було вирішувати самій.
 

Інтернат знайшла доволі швидко. Автобус прибув на автостанцію, яка була у пішій доступності. Ще й бабця перехожа провела до самих воріт. Самі ворота були зачинені. Довелося з пів години топтати асфальт перед інтернатом. Нарешті підійшов чоловік середнього віку, запитав у якій я справі й провів до директора.

Чекаючи під дверима, вихопила хлопчака десь Дашкового віку. Точніше він сам зацікавився мною.

-Кралечко,- і нахабно так посміхається,- ти до нас працювати чи може хочеш мене всиновити?

Мені самій стало смішно. От вже малий нахаба.

-Ти Дашку Рило знаєш?
-Ну була тут така. А ти їй хто?
-Чому була, -проігнорувала його питання.
-Втікла,- байдуже відповів, знизивши плечима.
-Як втікла? Коли?!
-Зайдіть,- пролунало з директорського кабінету.

Мене вже почав бити нервовий тік. Я влетіла до кабінету і, забувши привітатися, накинулася зі своїми питаннями.

-Де Даша Рило?! - Кричала я.
-Ви хто?- Запитала жінка.
-Її сестра.
-Присядьте і заспокойтесь.

Я сіла та заспокоїтися не могла. Моя душа вимагала відповідей. Жінка налила мені води й простягнула склянку. Випила одним махом і спробувала віддихатися.

-Як Вас звуть?
-Влада. Що з Дашою? Хлопчак у коридорі сказав, що вона втекла. - Мені так хотілося почути, що це був жарт.
-Так.
-Де її тепер шукати?! Вона не поверталася додому!- Я нервово почала ходити по кабінету, бо не могла всидіти.
-Не треба її шукати. Ми вже знайшли.
 

Я не могла стримати сліз, коли дивилася на маленьке і худеньке тільце, що лежало на лікарняному ліжку. Даша була підключена до апарату, який підтримував в ній життя.
Директор розповіла, що Дашу знайшли на вокзалі. Та вона, помітивши поліціянтів, які йшли до неї, кинулася втікати. Була неуважна, вибігла на дорогу і її збив автомобіль. З того часу вона не приходила до тями.

-Їй потрібна операція. Я зверталася до різних організацій, шукали спонсорів. Та Ви ж розумієте, що дітей, які потребують допомоги багато і є такі, в яких більше шансів на видужання? У Даші їх зовсім мало. -Важко видихнула жінка.

Я привезла потрібну суму, та запізно. Даші не стало за кілька годин після мого від'їзду додому за грошима. Вона так і не пришла до тями, не дізналася, що я приїздила і мені не довелося розповідати, що ми стали сиротами.

Я стояла біля кабінету лікаря, в руках тримала пакунок з грошима і голосила. Я вперше в житті так горювала. Здавалося, що моє серце не витримає. Я впала на коліна і закричала, крізь сльози не помітила, як біля мене метушилися люди у білих халатах, як мені зробили укол заспокійливого і навіть, як я заспокоївшись впала горілиць.