Глава 7

Віктор Вікторович Зозуля із дружиною жив у багатоквартирному будинку, правда старого зразку, може ще й довоєнного часу. В цій квартирі жили батьки Івани Петрівни-дружини директора. Колись сам директор отримав квартиру від держави як молодий спеціаліст в хрущовці недалеко від центру міста. Як син одружився, вони віддали її молодій сім‘ї, а самі переїхали до двоповерхового старенького будінку недалеко від вокзалу. Та і до школи було ближче. Зробили ремонт, багато чого переробили. В результаті вийшла затишна двокімнатна квартира. Це мені все говірлива директорова дружина розповіла.

Загалом вона була добра і турботлива, та іноді її було забагато. В один із днів, коли вона вже зовсім замучила мене фотографіями свого сина, починаючи з того віку, коли діток фотографують геть голих і закінчуючи онуками, а потім ще згадала молодість, я не витримала. Нагадала, що вона геть забула, що збиралася до магазину. І запропонувала сходити замість неї, поки не стало темно. Бо в березні ще рано темніє. Та й дуже хотілося освіжити голову.

-Привіт, Владо! - пролунало справа, як тільки пройшла арку між домами, не дійшовши до магазина якихось сто метрів.

Притиснувшись спиною до стіни будинку, стояв Макс з цигаркою в зубах.

-Привіт! -Хотілося пройти повз, та це було занадто нечемно, тож довелося підійти.
-Ти сторонишся мене?
-З чого ти це взяв? -Хоча він мав рацію, та не визнавати ж.

Після того дня, коли ми посварилися з Дашкою і я геть розгублена, ображена натрапила на Макса, про все те, що я витворила, згадувати не хотілося і було соромно дивитися хлопцю в очі.

-Ну добре якщо ні, -не став продовжувати тему, за що йому велике спасибі, -як в тебе справи?
-Добре. Я в директора живу. Та ти, мабуть, і так все знаєш.
-Знаю і про малу твою знаю. Мені шкода, що так сталося. -Схоже, що щиро каже. -Тепер коли ти за неї не відповідаєш то може до нас, в мене є для тебе робота?
-Максе, ти ж знаєш, що я не зможу красти. Я незграбна в цих справах! -Я починала злитися. От нащо знову порушувати це питання. Все вже не раз обговорено,- та й мені треба ставати на ноги, бо інакше мені Дашку не віддадуть.

Поки я розповідала, хлопець наблизився впритул, нахилився до мого обличчя і поцілував у скроню. Я розгубилася, бо занадто неочікувано все відбулося.

-Я досі пам’ятаю смак твоїх губ, твою пристрасть і боязкість. Це заводить страшенно. -Шепотів мені на вухо, лоскотно обдаючи теплим подихом.- Я часто згадував, як ти плакала і просила тебе обійняти, а потім запалила в мені такий вогонь, що й досі не згасне. Владо, я зможу тобі багато дати. Приєднуйся до нас. Обіцяю, що нишпорити по кишенях тобі не доведеться. Для тебе є більш вишукана роль. А головне ми будемо разом.

Сьогодні особливий день. І не тому, що свято чи аби що. Я вперше йду на справу. Мандражую страшенно. В голові прокручую, як так сталося, що я погодилася. Та на справді чудово знаю, мені потрібні гроші. Час спливає. Я спробувала влаштуватися на роботу, та й ще так, щоб встигати вчитися, але не освідченні дівчата ніде не потрібні.

Невдовзі мені доведеться йти у вільне плавання. А куди я піду? Мені нікуди, мене ніде не чекають. Я довго обмірковувала, шукаючи на килимі, який висів у мене на стіні різні малюнки та візерунки. Таке нехитре заняття допомагало зібрати думки до купи, саме те, що було необхідно. Я ще й пальцем по килимку водила, щоб відчути скрипучість ворсу.
От так і надумала, що треба комусь довіритися і все ж таки спробувати.

Почалось все з придання мені належного вигляду. Сестра рудого щипача працювала с салоні краси, доволі респектабельному. Вона ж, як я зрозуміла пізніше, розповідала про своїх клієнтів і події у їхньому житті. Тобто була навідницею.

Сьогодні вона робила з мене витончену леді. Нова зачіска, макіяж і на мене в дзеркалі дивиться красуня років дев'ятнадцять-двадцять. Трохи худорлява, та Ірен зауважила, що так виглядають дівчата, які слідкують за зовнішністю. Мене одягнули в аквамаринову сукню з відкритою спиною, та чомусь таку красу забракували. Через двадцять хвилин привезли іншу. Це було «маленьке чорне плаття, яке доречне до будь-якої події», -так принаймні сказала Ірен. А ще під нього вона одягла на мене бюстгальтер. Це окрема тема; я їх ніколи не носила, бо не маю на що одягати їх, та і купувати не маю за що. Це й же був витвором мистецтва. Я навіть плаття не хотіла вдягати, хотіла насолодитися. М’який з поролоном, ніжного бузкового кольору. А коли я вже одягнена поглянула на себе в дзеркало, то здивувалася, звідки в мене з‘явилися груди.

Я себе не впізнавала. Мені здавалося, що на мене дивиться геть інша людина. Не дівчинка сирітка, у якої не має майбутнього, а якась панянка з золотою безлімітною карткою.

-Фантастика! А я тобі казав, що ти красуня,- очі Макса горіли азартом і захопленням, -а ти сумнівалася.

Він був одягнений не гірше за мене, дорогий строгий, трохи приталений костюм, біла сорочка. Підморгнув мені у дзеркалі, запропонував згін ліктя. Я вклала свою руку і він жартома зверху поклав свою, щоб підтримати.

Такого заходу, я звичайно, теж ніколи не відвідувала. Як поводитися не знала, тому вже при вході почала озиратися і мене так знатно тіпало.

-Перше правило, заспокойся і це правило головне, - шепотів мені на вухо і так посміхався неначе якісь дурниці розповідав, -друге правило, удавай ніби тобі нудно і не цікаво. Вдавай, що на таких заходах ти постійно і вони тобі вже в печінках сидять. Якщо розглядаєш щось, то роби це не відкривши рота від захоплення, а зверхньо. Але не перегравай, бо так стануть цікавитися, хто ця пихата панянка.
-А третє?
-Що третє?
-Третє правило,- пояснила йому, бо він перестав мене повчати й зацікавлено розглядав пару навпроти.-Третє теж буде, але пізніше. Ми зараз підходимо привітатися. Ти все пам‘ятаєш? Більше мовчиш. Відповідаєш так, ні, дуже і питаєш про винуватницю свята.
-Я пам'ятаю.
-Тоді вперед.