Глава 6

Як я могла? Ледь переставляючи ноги, я швендяла в сторону дома. Я ж давала собі слово, що ніколи в житті. А сама? Голова була схожа на чугун, по якому б'ють молотком, а він відгукується. Так і моя голова при кожному кроці. Мене нудило і паморочилося в голові. Одним словом, було надто кепсько. От вона оковита, щастя і сенс життя моєї матері? Я сьогодні напилася, вперше в житті. Навіщо я це зробила? Сама задаю собі це питання. Просто осточортіло все. Хочеться все і всіх відправити до біса в пекло.

А почалося все ще місяць тому, коли я зустріла нашу поштарку на вулиці й вона мені повідомила, що віддала мамці гроші. Як я бігла, ледь не падала. Так швидко мені ще не доводилося бігти. І найприкріше, що її вже не було. І грошей не було. Я оббігала всіх її собутильників, усі магазини на районі, але так її й не знайшла. Вона приперлася додому через три дні, і звісно без грошей. Я не витримала і просто її відтягала за коси, а потім сиділа і ревіла білугою, мені було дуже шкода Дашку, яка залишиться без одягу і себе, що я така невдаха. І пощастило ж народитися в алкоголічки. Потім, я правда встала, знайшла свою стару куртку, підшила трохи рукава. Вибач Дашко, що будеш як опудало, та краще так, аніж мерзнути. Мала трохи пручалася і нила, що вона як жебрачка постійно ходить.

-Що я можу зробити, Дашо?! -З відчаєм прокричала я.

На тому розмова і закінчилася.

А тут прийшла нова біда, звідки й не чекали. Мала почала красти. І якщо я спочатку і не звернула увагу, що вона сита, що з'явилися в неї гарненькі дрібнички. То коли побачила нову кофтину, в мене з'явилися до неї питання. Вона відбріхувалася. І робила це доволі професійно. Та я її занадто добре знаю, щоб не розкусити.

-Купила, -врешті-решт вона повідомила. І стільки було злості та надмірності в її обличчі. Очі переможно блищали. Вона усім своїм виглядом показувала перевагу наді мною.
-Де ти взяла гроші?- А сама вже знаю відповідь.
-Там вже немає.
-Вкрала?
-І що з того? Мені набридло сидіти голодною і ходити обідраною. Носити твої старі речі чи, в кращому випадку, секондівські. Я ненавиджу вас усіх. Я і без вас непогано в житті влаштуюся.
-І мене ненавидиш? -А перед очима стоять ночі, коли вона плакала, хотіла їсти чи були мокрі пелюшки, а матері було не до неї. Як я недоїдала, щоб її погодувати, як бігла розбиратися з її кривдниками, як намагалася хоч купити їй зошити з ручками, і стояла раком на сусідському городі, щоб копійчину якусь отримати.
-А тебе більше всіх, - прозвучало як вирок.

Я повернулася і пішла з кімнати.

-Що просто так підеш і нічого не скажеш? -Сміялася мені у слід.
-Я не хочу дивитися, як тебе відправлять до дитячого будинку або до колонії. Я просто не можу второпати, де ділася моя добра, лагідна й така розсудлива сестричка? І хто ця шмара, блоха, крадійка і злодійка, що на мене дивиться. Я живу в умовах не кращих за твої, я дала собі слово, що ніколи не буду як мама, а ти вже стала на її шлях.- Більше я не мала чого казати.

В мені кипіло, образа клекотала і намагалася вилізти з мене, в горлі було аж боляче від стримування сліз і мого болю. В мене опускалися руки і я просто не знала, що робити. В мене не було навіть людини, до якої можна звернутися за порадою, або просто виговоритися. Саме в цю лиху годину мені зустрівся той самий Макс.

Наступні кілька днів я не пам'ятаю. Точніше пам'ятаю уривками. Мені було за них дуже соромно. І я сподіваюся, що більше нічого кримінального в моїх вчинках не було, особливо в ті моменти, які я не пам'ятаю.

Добравшись до ліжка, я заснула. Прокинувшись, ще почувалася зле, та спробувала привести себе до ладу. Все ж таки не можна привертати до себе зайву увагу. Прогулювати школу, значить дочекатися тіток зі служби опіки. Дивно, малої дома не було, мамки теж. На годиннику було близько восьмої. Про родительку і так все зрозуміло, а от де Дашка? Виловлю в школі та таки накостиляю їй, щоб отямилася.

Все ж таки я накаркала. Дашки в школі не було. А після другого уроку мене викликали до директора.

В кабінеті були ще дві жінки, одна в формі поліції. Передчуття занило в серці, а воно своєю чергою застукало в голові. Я аж сіпнулася на вихід. Та тут пролунав голос директора.

-Проходь, Владо. Сідай, є до тебе розмова.

Я сіла на стілець і заховала спітнілі долоні у кишенях.

-Скажи, будь ласка, як давно твоя мама п'є? -Запитала жінка без форми.
-Вона не п'є, -спробувала я її захистити. Побачивши скептичний погляд, поправилася,- іноді буває, та не часто.
-Владо, ми були сьогодні у вас дома, поговорили з сусідами. -Почала поліціянтка, -в таких умовах як ви живете, жити не допустимо. Холодно, брудно, жодної скибки хліба не має. Ви з сестрою виснажені фізично із-за поганого харчування. Вчора була затримана твоя сестра при спробі крадіжки. Поки що знаходиться у нас. Готуємо документи для переводу її до школи-інтернату. Ми просто хочемо зрозуміти, як нам діяти далі.
-Я не поїду до інтернату.- Заявила категорично.
-Владо! -Почала була вона знову, та я її перебила.
-Мені залишилося вчитися пів року, мені не має сенсу переводитися. Якось же ми жили увесь час так? Проживу і далі. Мені вже сімнадцять. Як виповниться вісімнадцять, заберу Дашку.
-Не все так просто, -зупинила мене жіночка без форми. В неї були очі побитої собаки й дивилася вона на мене з такою жалістю, що хотілося їй нагрубити та кричати, що я не нещасна і я все зможу.- Річ в тому, що тобі її не віддадуть, поки ти не зможеш нормально про неї піклуватися і не станеш фінансово незалежна. Для цього до 18 років треба ще мати житло з нормальними умовами та роботу, яка дозволить забезпечувати вас обох. Хоча б більш менш.

-То що мені робити?- Ладна була вже розплакатися.
-Ми оформляємо вас двох до інтернату. З Дашою буде проведена виховна робота. Сподіваюся, що вона виправиться, інакше їй загрожує колонія. Ти через пів року підеш вчитися. А далі вже як складеться доля. Вашу маму спробують вилікувати й у разі успіху, вона може вас забрати. Та з досвіду знаю, що більш за все, її позбавлять батьківських прав. Такі як вона то вже пропащі люди, вибач, будь ласка, та це правда.
-Перепрошую, що перебиваю. - Заговорив директор. - Владі й справді залишилося зовсім трохи. Можливо, можна піти на зустріч? Все ж таки атестат по закінченню школи краще, ніж по закінченні інтернату.
-Даруйте, шановний Вікторе Вікторовичу, але ж умови, в яких знаходяться дівчатка не дають такої можливості.
-Ми з дружиною приглянемо за Владою. Так в неї не буде тавра інтернатівської дитини.
-А Дашка? -Ледь не плакала я.
-На жаль, з нею без варіантів.