Глава 5

Сьогодні ще з ночі йшов дощ. Холодний пронизливий вітер геть продував мою стареньку секондівську куртку. Треба буде перехопити поштарку і забрати дитячі гроші. Та купити щось тепле, бо і Дашка в тоненькій курточці ходить, яка їй вже замала і рукава короткуваті стали.

У Льохи в хаті горіло світло. Чи тьотя Свєта забула вимкнути? В хату зайшла не стукаючи, було не замкнено.

-Тьотю Свєто! Ви дома? -У відповідь тиша.

Чи пішла десь? Так чому світло залишила і двері не замкнула? Так поспішала, що не встигла? Піду сама вимкну світло і двері зачиню. Знаю де запасний ключ лежить, напишу їй записку, що я тут була.

Вимкнула в кухні й пройшла до вітальні, де на підлозі лежала вже холодна Льошина мама. Я спокійно, без жодних емоцій, або просто може це був шоковий стан, подзвонила до швидкої та подзвонила другу. Добре, що він перед від'їздом купив собі старенький телефон. Він так і не відповів. Прослухавши вже вкотре довгі гудки, я поклала слухавку, бо до двору під'їхала карета швидкої допомоги. Довелося чекати ще на поліцію.

Коли тіло забрали, я ще довго сиділа і дивилася на фотографію у серванті, де молода ще тьотя Свєта тримає на руках маленького хлопчика, який так щиро сміється зі світлини у відповідь моїй журбі й смутку. Перед очима стояла наша остання зустріч, тушкована капуста з грибами, якою вона мене пригощала та айва, яку вона передала Даші. Для мене це не замінена втрата, можу собі уявити, почуття Олексія. Як йому повідомити? Його дзвінка так і не дочекалася. Спробувала дзвонити, результат був таким же.

Олексій розповідав, що десь на Чернігівщині живе його тітка, мамина сестра. Знайшла її у записнику під записом сестричка. Подзвонила.

-Свєто? -Жіночий спокійний і поважний голос відповів відразу.
-Добрий день. Мене звуть Влада. Тьотя Свєта померла. Її тіло забрали вже. Я до Льошки не можу додзвонитися, треба, щоб хтось з рідних приїхав.

В трубці довго стояла тиша. Не було схлипів, та голос жіночки затремтів.

-Я зрозуміла. Дякую.- В трубці почулися короткі гудки.

Я довго без усілякої цілі ходила по кімнатах. Мене не покидало відчуття, що це останній раз, коли я тримаю в руках речі знайомі не один. Що стіни, які давали прихисток моєму тілу і душі, прощаються зі мною. Що зараз закінчується велика частина мого життя, яка залишається минулим і вже ніколи не повернуться ці часи. Хотілося розплакалася, в душі плескалося відчуття відчаю і чорної тривоги, та сліз не було. Взагалі. Було чітке розуміння краху минулого. Я задрімала на Льошкиному ліжку. Прокинулася від дзвінка телефону. З просоння відразу не зрозуміла де я і що відбувається.

-Альо.
-Мамо? -Почула такий знайомий голос друга.
-Льошка! Льошечка! - І нарешті потекли по щоках сльози відчаю.
-Владко? Що сталося? -З тривогою в голосі запитав Олексій.
-Твоя мама померла. -Скрізь схлипи змогла повідомити. В трубці пролунали короткі гудки.

Додому пришла промерзла повністю, хлюпаючи носом. А вдома пісні, танці, крики й ще чортзна-що. В нас сиділа ціла компанія, веселощі були в самому розпалі. В хаті було геть холодно, бо опалення відключене за неоплату ще того річ, боюсь, щоб на зиму і світло не вимкнули. Бо квитанція прийшла така, що страшно стає, коли я дивлюся на суму. От вони й грілися горілкою, а ще була увімкнена плита та біля вікна стояв козел, саморобний обігрівач.

-Владко! А ну йди сюди! -Закричала мамка.

Я пройшла на кухню, де компанія угашених пияк заливали в себе оковиту.

-Це моя донечка, Владушка. Моя старшенька. Красуня. Вже така доросла.- П'яна і благодушно налаштована жінка милувалася і хвалилася мною. Начебто я її гордість і вона приклала безліч сил, щоб зробити з мене людину.
-Ти чого з гостями не вітаєшся? Чи я тебе не вчила ввічливості?- Язик вже заплітався.
-Ти мене взагалі нічому не вчила, -буркнула собі під ніс.
-А ну сідай до нас. В нас є трохи винця доброго, для тебе беріг,- прокричав як до кращої людини у світі дядько Борис.

Я окинула компанію огидливим поглядом. Помітила закуску на столі. Стояли якісь консерви, хліб намазаний паштетом.

-Ти що гидуєшся? - Закричав якийсь чолов'яга з набряклим від постійного зловживанням обличчям, яке вже набувало темний відтінок.
-Дашку хоч погодували? - Проігнорувала усі запрошення і дорікання.
- Ні, ви тільки погляньте на цю поганку! -У мамки мінявся настрій у мить. -Грубіянка, нахаба, маленька погань.

Все зрозуміло. Я не соромлячись пройшла до столу. Взяла хліб відрізала чотири скибки, гордо і незалежно намазала їх паштетом. Коли мазала не скромничала. Поставила на плитку чайник і гордо під повне мовчання пішла з кухні. І все це під цілковиту тишу.

Дашка не спала, щось малювала в альбомі.

-Що малюєш?- Запитала заглядаючи через плече.
-Будинок птахів і козу, що біля хати пасеться.

Вона непогано малює, от тільки фарби вибирає затемні.

-Дашо, а чого в тебе небо не голубе, а сіре. І будинок темно-коричневий, навіть коза чорного кольору.
-Так похмуро, дощ буде.
-А це хто? -Вказую на трьох чоловічків різного розміру.- Це мама, я і ти?
-Ти все переплутала. Це не мама, це ти, -показує на найбільшого чоловічка, -а мама ось.
-А чого мама найменша?
-Я її вже не хотіла малювати, думала тільки ми з тобою будемо, а потім подумала і домалювала. Місця було замало.

В цей час засвистів чайник. Він був вже дуже старий і свистів якось дуже кволо.

-Владко!- Репетувала з кухні матір.
-Точно! На бутерброди, а я зараз чай принесу, а то он в тебе вже ніс синій.- Сказала я і побігла на кухню.

Коли повернулася, побачила, що вона доїдає останній бутерброд. Ну що ж там два було для мене. Та хоч вона насититься. Чай був не солодкий, бо цукру не було і не міцний, я вже тричі його заливала укропом, проте гарячий. Поївши й напившись чаю, Дашка клювала вже носом. Я її вклала і лягла поруч.

Не спалося, все думала про свого друга і його маму. Згадувала наші сумісні посиденьки. Важко буде Олексію, він дуже любив свою маму. А чи я свою люблю? На це питання я не могла відповісти. Коли я була менша, то звісно любила, навіть сумнівів не було. Мені було боляче від її байдужості та постійних докорів. А зараз я ставлюся до неї холодно і так байдуже, як вона колись до мене ставилася. На кухні почалася сварка, лайка, а потім бійка. Почула як б'ється скло. Схоже розбили вікно. Цього разу обійшлося без поліції, сусіди втрималися, а алкаші самі розішлися.