Глава 2

Вперше в житті я не тільки з пагорба спостерігаю за поїздами, я стою на пероні та проводжаю найкращого друга. Хочеться розридатися, та я стримуюсь. Вдаю з себе дорослу, як і завжди. Тільки Льоха і бачив мої сльози хоч і не часто. Це не серйозно якось плакати, адже він їде вчитися. А я буду страшенно сумувати. Мені тепер і поділитися своїми думками ні з ким буде. Тільки Льошка знає мене настільки, щоб не треба було пояснювати й вдавати з себе когось, пояснювати якісь моменти й події. Він мене з пів слова розуміє.

-Коли ми тепер побачимось?-Стримуюсь, бо от-от розплачуюсь.
-Я наступного літа приїду як поступлю.
-А як ні?- Спохватилась,- Вибач. Звісно ти поступиш.
-А як ні, то я не приїду. Буду намагатися влаштуватися на роботу. Мені тут нічого не світить.
-Я сумуватиму, - таки не втрималася.

Сльози текли по щоках, я схлипувала точнісінько, як Дашка, ще й розтирала їх рукавом.

-Владко, ти чого? - Льошка обняв мене і гладив по спині заспокоюючи, - це ж не на все життя. Ти до мами моєї ходи в гості. Їй не так сумно буде. І я їй дзвонитиму, може і з тобою якось поговоримо.

Відсторонився, подивився в очі своїм не по дитячі дорослим поглядом.

-Владко, обіцяй мені довчитися цей рік і не знайти неприємності на свою дупу.
-Як вийде, - вже сміюся крізь сльози.
-Просто будь стриманішою. Добре?
-Добре.

Поїзд підійшов. Пасажири похапцем, штовхаючись, лізли у вагон. Якась пишна бабця все не могла вдертися до вагона, нервувала і крехтіла, адже час стоянки усього п'ять хвилин. Олексію довелося їй допомагати, а я її за це зненавиділа, бо вона забирала в нас останні хвилини.

-Льошка, - розуміючи, що це остання мить.
-Пасажири, ми вже відправляємося, - без усілякого співчуття промовила провідниця.

Хлопець швидко чмокнув мене у щоку й заскочив у вагон. Провідниця закривала двері й у щілинку я бачила свого друга.
- Бувай, Владко! Люблю, -останнє, що почула.

І я його люблю дуже - дуже, бо іншого такого друга в мене нема. Поїзд рушив, я впала у відчай. Перед очима проносилися події, в яких ми з Льохою неодмінно були разом і в горі, і в радості, як то кажуть.

Повз мене пробіг Генка.

-Ти мене не бачила!-Вигукнув він і побіг далі до переїзду.

Знаю, що там через зарості побіжить до своїх. Я ж трохи відволіклася від гірких і невеселих думок про Олексія і замислилася про буденне. До мене вже не раз злодюги ці підкатували, що б я долучилася до їхнього товариства, мовляли, що буду мати на їжу, на шмотки гарні, на косметику і на розваги. Та я хоч і дурна, та не на стільки. В мене і так проблеми, вже на обліку стою. А тут тільки дай привід, залишиться моя сестричка одна з мамкою-п'яничкою. Хоча був момент, що я була б влізла в це злодійське кодло, Льошка втримав. Розповів що і до чого. Знову Льошка. Що я буду, Льохо, без тебе робити? Хто застереже від дурниць?

-Гей, дівчинко, рудого, капловухого хлопця тут не бачила?- В мій бік біг поліціянт, якась суха висока тітка і начальник залізниці.
- От такого зросту?- Показую собі по вуха.
-Такого. Куди побіг? -Питає начальник.
-Вправо побіг, туди,- вказую на вихід з вокзалу.
-Дякую, дитинко,- тітка геть видихалася.

А я, совісті не питаючись, пішла далі.