Дівчина без майбутнього

Глава 1

До першої колії підходив поїзд. Диспетчер повідомила, що нумерація вагонів з хвоста поїзда. Я сиділа на пагорбі й споглядала за вокзальною метушнею. Люблю вокзали, поїзда. Хоч за все своє життя бачила лише один вокзал - цей. Поїздів, правда, я бачила безліч. Чомусь у вокзалі з поїздами й у всій цій колотнечі я бачу якусь романтику.

Люди приїздять, зустрічаються, їдуть, прощаються.

Місто в нас невелике. Пасажирських поїздів, які зупиняються не так і багато. Частіше прості електрички. Та чомусь саме пасажирські мені більше подобаються. Саме такий підійшов до перону. Наші тітки-торгашки вже бігають по перону і продають пиріжки, воду, морозиво. В баба Галя ще й смачнющі котлети в тісті. Колись вона мене пригостила, то вони потім мені у снах марилися.

От так кудись їхати та щоб довго, бажано кілька днів. Виходити на зупинках у нових містах, поважно проходитися вздовж вагонів і купувати смаколики. От що може бути краще? Хіба це не романтично? Ще й слово яке чудове. Романтично. Посмакувала і повторила кілька разів.

О, Генка! Місцевий щипач. Он як біжить, вже обчистив когось. Все ж таки вокзали це чудово!

Я ніколи не їздила на поїздах. Проте я точно знаю, що в один чудовий день, я куплю білет і відправляюсь звідси як найдалі. І ніколи не повернуся. І поїду в якісь далекі краї, де буду жити щасливо. А що означає щасливо? Ну принаймні там не буде дядька Бориса з його друзями, які носять до нас горілку.

Дядько Борис - мамкин хахаль. Спочатку просто ходив до неї, а тепер вже і переїхав. Як от додому йти й дивитися на їхні вакханалії. Постійні сварки, бійки, лайки й нескінченний запах перегару. В хаті смердить так, що вже й одяг мій і Дашки просмердівся, хоч провітрюй, хоч не провітрюй.

В школі з мене кепкують, дехто і знущається, згадують мамку, називають її алкашкою і шльондрою. Воно то й справді так є. Та чути про це дуже образливо. Все ж таки діти не винні у батьківських вчинках. Так хочеться мати нормальну і люблячу сім'ю всім, а дітям тим паче. Я вже за себе постою і дам відсіч. А б'юся я відчайдушно, тому мене вже зачіпають менше, більш за очі. А от малій дістається по повній. Приходить зі школи до дому і скаржиться, плаче. От як мені з цим бути? Шкодую її, а потім йду розбиратися з кривдниками. Саме тому я стою на обліку в дитячій кімнаті. Бо не терплю і не змовчу.

І усі мажорики, за якими татусі стоять, вважають, що їм усе дозволено. Я їм і пояснюю, що не все сходить з рук. І тут я відразу стою зухвалою хуліганкою, бандюжкою і дівчинкою без світлого майбутнього. Особливо "люблячі" мене частенько повідомляють мені, що я така ж як мати й на мене чекає колонія. Я вже все обміркувала. Можливо і чекає на мене колонія, бо, як відомо, від суми й тюрми не зарікайся, але такою як мамка, я ніколи не буду. Якби в мене не склалося життя, якби тяжко не було, але ніколи й не при яких обставинах.


Ближче до мене прийшов товарний поїзд. Я вже знаю, що зараз наші чоловіки прийдуть на розвантаження. Серед дорослих чоловіків буде і мій друг Льошка. Він на рік за мене старший. Вчиться в випускному вже. Живе з мамою. А ось так після уроків, а іноді й вночі працює тут вантажником. Бо грошей критично не вистачає. А у Льошки є мрія. От на неї він і відкладає. Хлопець він башковитий, міг би й на медаль йти, аби не був моїм другом. Я на нього погано впливаю. А ще аби вчився і добре спав, а не вагони з мужиками розвантажував. Сам по собі він дуже симпатичний: чорнявий, трохи кирпатий, а найкраще в ньому -- його сині-сині очі. Як подивиться він на мене, то я ладна закохатися. От не був би моїм другом точно б закохалася. Єдиний недолік Льохи, з якого я постійно кепкую - його зріст і статура. Він довгов'язий, високий і худий, такий худий, що здається, вітер подує і зламає його навпіл. Та це не заважає йому вперто, кожен день таскати ящики та мішки. Я дивуюсь, звідки в ньому така напористість і витримка?

Хлопця я побачила ще здалеку. Радісно, підстрибуючи, побігла на зустріч. Точніше скотилася з пагорба прямісінько в обійми. Була б впала, аби він не спіймав, бо так розбіглася, а зупинитися зась і ноги повільніше за тіло бігли вниз.

-Привіт, -захекавшись привіталася.
-Владко, ти як дитина!- Награно сердито чи то повчально пожурив мене Олексій. -Коли ти вже подорослішаєш?
-Спіймав свою єгозу?- Запитав невідомий мені сивий чоловік.

Було помітно, що він вже не дочекається, коли з ним розрахуються і він зі своїми друзями візьмуть горілки у тітки Віри в магазині.Я їх відразу вихоплювала оком таких любителів оковитої. І теревенить з усіма, щоб скинути напругу від нестачі алкоголю в організмі. Мене аж пересмикнуло. Брр... Ніколи й ні в якому разі.

-Ти чого? Не звертай уваги!-Заспокоїв мене друг. - На вечерю мама на нас чекає. Підеш?
-Авжеж,- ще б не піти.

Мама Льошки смачно готує. Нехай скромно і просто, проте готує. Моя ні. Того річ в зимку прийшли ми з Дошкою зі школи, а в нас пахне смажена картопля. Я так здивувалася. Мамка готувала. І така була радісна. Розказала, що в неї нова робота і тепер ми вже заживемо. Ото був останній раз, бо наступного дня, до нас знову прийшов дядько Борис з горілкою. Як же я їх ненавиджу: дядька Бориса і горілку.

-Ти чуєш, що я тобі кажу? - Геть задумалася і все пропустила.
-Га?
-Не гакай! Я питаю, чи ти уроки зробила? Скоро ж контрольні й екзамени.
-Ти такий зануда, Льош. Яка різниця?
-Велика, -і дивиться на мене своїми синіми очима. От і чого він так дивиться? Ну не бачу я сенсу вчитися. -От які в тебе шанси кудись вступити з такими оцінками та атестатом?
-Льохо, в мене взагалі ніяких шансів. Піду он в училище. Ще б в тому році пішла б аби не Дашка. Не хочу її саму там залишати. А мені гуртожиток дадуть, а на більше я і не розраховую.
-А треба, Владо, треба. Завжди треба прагнути до кращого і більшого. Інакше яке на тебе чекає майбутнє?
-Для цього є ти, одного такого в нашій компанії більш ніж достатньо. Он тебе вже мужики кличуть.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше