16-18 років

16-18 років

   Навчання в коледжі на наступний рік вже пішло на краще. Протягом року я поступово адаптувалася до нового колективу, викладачів і спеціальних предметів. Починаючи з другого курсу, я була відмінницею. Викладачі та одногрупники поважали мене, а своїми знаннями та вміннями я завоювала авторитет серед них. Одногрупники не звертали уваги на мої страхи і замкнутість у спілкуванні, були ввічливими і доброзичливими до мене. За час навчання ми всі стали однією сім'єю. Мене більше не ображали, не обзивали, не висміювали.

   Але під час навчання в коледжі у мене з'явилися нові проблеми у стосунках з батьками. Мій навчальний заклад знаходився далеко від мого дому, приблизно за 10 кілометрів. Звичайно, я їздила вранці на заняття на нашому сільському автобусі, але заняття затягувалися, іноді після занять були концерти і змагання, і, звичайно, доводилося затримуватися. На той час сільський автобус вже не ходив, і не було можливості дістатися додому. Щоб контролювати мене і знати, де я перебуваю і що роблю, батьки купили мені тоді мій перший мобільний телефон, але якщо мені щось було потрібно, я дзвонила додому по стаціонарному телефону.

   Одного разу я взяла участь у конкурсі гри на фортепіано, який проводився після всіх занять, щоб не заважати навчальному процесу. Тоді я зайняла друге місце. Конкурс закінчився о 21:00, і, звичайно, громадський транспорт до мого будинку в цей час не ходив. Я також зіткнулася з проблемою, як дістатися додому. Йти пішки було далеко і страшно, бо вже була ніч. У місті ще горіло кілька вуличних ліхтарів, але за містом була непроглядна темрява і не було видно жодної душі. Вийшовши з будівлі коледжу і попрямувавши додому, я зателефонувала додому і пояснила, що змагання щойно закінчилися і що я не маю транспорту, щоб дістатися додому. Я попросила маму запитати батька, чи не міг би він приїхати за мною на машині. Мама сказала, що запитає його і передзвонить мені.  Щоб не стояти на самоті посеред вулиці, я пішла далі по вулиці. Через кілька хвилин у мене задзвонив телефон. Піднявши трубку, мама сказала, щоб я сама вирішувала, як мені дістатися додому, тому що батько сказав, що втомився після роботи і не збирається за мною заїжджати.

   Мені тоді було дуже боляче. Я не стала багато говорити, просто сказала мамі, що розумію, і сказала, що все гаразд, а потім поклала слухавку. Образа і біль стискали мені груди, і я відчувала, як до горла підступає клубок сліз. Мені тоді було 16 років. Була ніч, незнайомі місця, незнайомі люди, довга дорога. Я не розуміла, як батькам може бути байдуже, що їхня дитина повертається додому пізно вночі сама. І ще раз усвідомила, що все, що зі мною відбувалося, незалежно від того, вийшло чи ні, було моєю проблемою, всім іншим було байдуже, навіть моїм батькам. Зі сльозами на очах, долаючи страх, я йшла вперед, швидко крокуючи, всю дорогу молячись, щоб зі мною нічого не сталося, щоб ніхто з протилежної статі не чіплявся до мене напідпитку, щоб мене не збила машина, щоб мене не покусали собаки і так далі. З моїм поганим зором я майже нічого не бачила в темряві, тому часто спотикалася об ями, але продовжувала йти.

   У моїй голові не вщухало обурення і злість на батьків. Я не розуміла такого ставлення до себе. Тим більше, що вони самі хотіли, щоб я навчалася музиці, щоб прославляти їх у церкві своїми талантами. Але я зрозуміла, що вони хотіли похвали, але не хотіли докладати для цього зусиль. У такі важкі моменти я спочатку падала духом, ображалася, обурювалася, але потім заспокоювалася і думала, що справа в мені самій, я постійно намагалася якось виправдати своїх батьків у своїх очах. Я почала думати, що, можливо, я дійсно була такою поганою і мала такий складний характер, хоча й не розуміла, чому. Але після всього цього я продовжувала сподіватися, що їхнє ставлення і сприйняття мене самої зміниться. Я продовжувала сподіватися, що я не одна, що мої батьки допоможуть мені, що я не покинута. Але після цього випадку я остаточно усвідомила порожнечу і відчула свою самотність в повній мірі. Я зрозуміла і перестала виправдовувати їхню байдужість до мене. Я чітко прийняла в своїй свідомості, що можу розраховувати тільки на себе. Я знала, що в майбутньому не буду звертатися до них, а вирішуватиму все сама.

   У дорослому житті це відобразилося в тому, що я перестала повністю довіряти людям. Коли хтось намагався мені допомогти, я відмовлялася, ні від кого не приймала допомоги.  Забігаючи наперед, скажу, що в моїх стосунках з чоловіками це призводило до того, що всі просто користувалися моєю добротою і відмовою приймати допомогу. Чоловікам навіть не потрібно було вкладати в наші стосунки або шукати моєї прихильності якимись діями. Тому я зустрічала безсоромних чоловіків, які просто використовували мене.

   Коли я прийшла додому, батьки ще й сварилися зі мною через те, що я не розрахувала час і засиділася допізна. Тож, зрештою, я також була винна в тому, що поверталася додому так пізно. Перебуваючи в думках всю дорогу додому, я вже не дивувалася сварці і претензіям до мене; я просто вислухала все це, поки їла вечерю і тихо пішла до своєї кімнати, щоб повернутися до себе і своїх думок. Згадуючи ті часи, я дійшла висновку, що навіть тоді мені було добре на самоті; мені було добре замикатися в собі, занурюватися в себе, жити в своїх думках і фантазіях. Я не була відкритою з іншими людьми, нікому не розповідала, що зі мною відбувається, що я відчуваю, яка буря емоцій і почуттів вирує в моїй душі. Я була чесною зі своєю подругою з першого курсу, але, на жаль, вона кинула навчання, і після цього я була тільки з собою. У мене був старий магнітофон, який ловив одну хвилю музичного радіо. Це допомогло мені познайомитися зі світською музикою і зануритися в себе і свої думки. Слухаючи музику, запам'ятовуючи тексти, вивчаючи музику, я лікувала себе, і мені поступово ставало легше. Я прийняла ситуацію з батьками, відпустила гнів і образу. Звичайно, я слухала радіо тихенько, бо коли батьки чули, що я слухаю, вони приходили до мене, сварилися і забороняли мені слухати такі пісні.