15-16 років

Мої дитячі травми були настільки складними, що я постійно потребувала когось, на кого можна було б спроектувати свої почуття. Переживання цих почуттів дозволяло мені відчувати себе потрібною, давало мені нові сили рухатися далі по життю, і взагалі давало бажання жити.

   Після закінчення восьмого класу і переходу до дев'ятого мені ставало все гірше і гірше психічно. З однокласниками не було порозуміння, хлопці та дівчата з мого класу продовжували знущатися наді мною, сміятися і так далі. Моє фальшиве кохання теж не було взаємним, і з батьками я теж не ладнала. Я була в пригніченому стані.

   В останній рік мого навчання в школі у нас змінився вчитель інформатики. Він щойно отримав роботу в нашій школі, був молодим, високим, чорнявим, привабливим чоловіком. Дівчата відвідували уроки інформатики окремо, хлопці - окремо. На уроках інформатики я почувалася спокійніше, ніж на інших уроках, тому що дівчата рідше ображали мене. На першому уроці інформатики, коли ми вперше зустрілися з нашим новим учителем, я дуже здивувалася, що мій учитель мав таке ж прізвище, як і молодіжний лідер, в якого я була закохана, і вони також виглядали схоже. Але я й гадки не мала, що буде далі.

   У нас був урок інформатики раз на тиждень по вівторках; останні два уроки поспіль тривали по 45 хвилин. І в цей день, після всіх уроків, у мене був ще й індивідуальний урок гри на фортепіано, на який треба було йти в іншу школу. З кожним уроком я почала помічати, що вчитель уважно ставиться до мене, переконується, що я розумію матеріал. Коли він бачив, що у мене щось не виходить і я боюся запитати, він помічав це і підходив до мого комп'ютера, щоб допомогти мені. Мені було приємно таке ставлення, мені було легко і зрозуміло на його уроках, тому що він постійно допомагав мені сам і приділяв мені увагу. Одного разу я наважилася і попросила замінити один урок інформатики на урок гри на фортепіано, щоб не запізнитися додому. Мені було страшно, але я переборола свою тривогу і запитала, чи відпустить він мене, і він відпустив. Мені було важко розібратися в комп'ютері. У інших дітей вдома були комп'ютери, вони вже знали, як їх вмикати і як на них працювати, але для мене все це було абсолютно новим, і я могла навчитися працювати на них лише в школі раз на тиждень.

   Одного разу, десь посеред навчального року, сталася дуже цікава ситуація. Ми з дівчатами прийшли на урок інформатики. Кожна з нас зайняла своє місце за партою. Урок розпочався. До класу зайшов учитель, привітався з нами і почав вести урок, вводячи нову тему. Я, чесно кажучи, не пам'ятаю подробиць і не пам'ятаю причини, але дівчата почали сміятися наді мною під час уроку. Чи то через те, що я щось не так робила на комп'ютері, чи то через те, що я чогось не знала, я точно не пам'ятаю, але вони почали сміятися наді мною перед усім класом, навіть не соромлячись вчителя. Мені було дуже прикро і незручно, але я стримувала сльози і просто сиділа з нахиленою головою, не кажучи ні слова. Але вчитель заступився за мене, і я не очікувала цього, тому що зазвичай інші вчителі просто не реагували, але він почав захищати мене. Він наказав усім дівчаткам встати з-за парт, вишикуватися в одну лінію, присідати і вставати до тих пір, поки вони не зрозуміють свою поведінку і не навчаться дисципліни в класі. Тим часом він продовжував пояснювати мені тему уроку на комп'ютері. Мені було дуже приємно, бо незнайома людина заступилася за мене. Після цього випадку дівчата в класі інформатики більше ніколи не ображали мене. На інших уроках інформатики вчитель завжди стояв біля моєї парти, коли пояснював матеріал, а коли приходив час показувати його на комп'ютері, то показував на моєму, на тому, за яким я вчилася.

   Звісно, з часом таке ставлення змусило мене знову відчути до нього симпатію, і я зрозуміла, що знову закохуюсь, але це знову була хвороблива прив'язаність через мою психологічну травму. І я ніби розуміла це, знала, що це не здоровий інтерес до людини, але спочатку чинила опір цьому, стримувала себе і не дозволяла собі відчувати ці почуття. Але з часом, не маючи жодних приємних моментів у своєму житті, я вирішила піддатися своїм почуттям, просто для того, щоб не було так важко переносити все морально. Я вирішила не приховувати своїх почуттів до вчителя, і на День святого Валентина написала йому лист-зізнання і валентинку. У листі було багато тексту. Я пояснила свої почуття, пояснила, чому вони у мене є, пояснила, чому я так почуваюся, розповіла йому про стосунки між моїми батьками та однокласниками, і сказала, що мої почуття ні до чого його не зобов'язують, що я просто хочу, щоб він знав і розумів моє ставлення до нього, знав, що це правда і що я нічого не можу з цим вдіяти. Після того, як мій лист дійшов до нього і він все прочитав, він сказав мені, що я можу не ходити на його уроки, що я все знаю і він відразу поставить мені оцінку за рік, що я не повинна приходити додому пізно, і що я повинна брати уроки гри на фортепіано замість інформатики. Але якщо я захочу, то зможу приходити до нього на уроки, але я вже знаю все, що мені потрібно знати. Після мого листа він не змінив свого ставлення до мене. Він продовжував допомагати мені і підтримувати мене, як міг як вчитель. Можливо, він не виявляв почуттів до мене, але найголовніше, що він розумів мене і приймав мої почуття. Я цінував його непохитну підтримку і розуміння, оскільки це давало мені змогу відчувати, що мене цінують і заохочують на моєму академічному шляху.  Цей зв'язок між вчителем і учнем став для мене джерелом натхнення, мотивуючи мене до успіху і доводячи, що прийняття і розуміння дійсно можуть змінити чиєсь життя на краще.

   Після закінчення дев'ятого класу я вступила до коледжу, щоб продовжити свою професійну музичну освіту. Після того, як я закінчила школу, мій вчитель також звільнився з роботи. Наші шляхи розійшлися назавжди. Але я вдячна йому за те, що він зрозумів мене тоді, не відкинув і не знищив емоційно і морально, а, навпаки, дав мені час пережити це, у всьому розібратися, закінчити школу і рухатися далі по життю.