13-14 років

   Пізніше я подружилася з іншою однокласницею, і ми стали близькими подругами, ділилися один з одним секретами. Вона жила недалеко від школи, тому ми часто ходили до неї додому на обід. Ми добре проводили час разом, розповідаючи один одному про все. Її батьки також добре ставилися до мене, іноді вони навіть дозволяли мені залишатися у них на ніч, а потім ми разом ходили до школи. Крім школи, вона відвідувала інші творчі гуртки: танці, малювання, уроки гри на фортепіано. У будинку, де вона жила, було піаніно, і після того, як я кілька разів спостерігала за її грою, мені захотілося спробувати і самій, що я і зробила. Не знаючи нот, я спробував зіграти на її інструменті мелодію, яка мені сподобалася, на слух, і мені це вдалося. Завдяки їй я почала займатися музикою, вона змусила мене повірити, що я зможу це зробити. Адже вона знала ноти і вчилася роками, але не могла підібрати мелодію на слух так, як я.

   Мій батько був таким же. Він ходив до музичної школи і співав у церкві, тож я мала певний контакт з музикою у своєму житті. Я трохи співала в церковному хорі, але про музичну освіту не думала. Батьки часто тиснули на мене, бо я вже була у восьмому класі і не знала, чим хочу займатися в житті. Коли я розповіла батькам про свої успіхи в музиці, вони зраділи і вирішили записати мене на додаткові заняття в Школу мистецтв. На початку навчального року я брала уроки співу у шкільного вчителя музики, а з другого семестру почала брати уроки гри на фортепіано в школі мистецтв. Мої батьки були дуже раді цьому, тому що я могла продемонструвати свій талант для церкви, що знову підняло б їхній авторитет і додало б більше похвали від інших за мої таланти. Я також любила музику. У мене була дуже хороша вчителька гри на фортепіано, можна сказати, що вона стала мені другою мамою. Вона дбала про мене, навчала, підтримувала мої досягнення і не давала мені опустити руки, коли я зазнавала невдач.

   Мені було трохи складно вчитися музиці з нуля. Інших дітей віддають до таких шкіл у ранньому віці - 6-7 років, а мене віддали тільки в 13. Вважалося, що вже пізно починати таке навчання, але моя вчителька прийняла цей виклик. Мої однолітки в школі мистецтв були вже в 7-8 класах по класу фортепіано, а я в 13 років тільки пішла в перший клас. У нас також були конкурси та іспити, де доводилося змагатися з іншими дітьми, що було складно для мене психологічно, бо я розуміла, що значно відстаю від їхнього рівня. Але мені подобалася ця складність, подобалася боротьба за знання і досвід. Цей процес відволікав мене від проблем вдома, труднощів у спілкуванні та сприйнятті в школі, булінгу, нерозуміння. Я повністю занурювалася в процес навчання музиці. У музичній школі, спостерігаючи за моїми досягненнями, діти та вчителі, які мене оточували, почали цінувати і поважати мене за мій талант, мої старання, мої вміння. Це був перший раз, коли вони помітили мене і не дивилися на мене через призму моїх батьків. Це було перше місце, де мене побачили і захопилися мною, а не моїми батьками. За півтора року навчання в музичній школі я освоїла програму п'яти класів фортепіано. Проте в диплом мені вписали лише чотири класи, оскільки директор не дозволив записати більше.

   Також саме в цей період життя я вперше відчула симпатію до хлопця. Окрім школи та музичної школи, я кілька разів на тиждень ходила до церкви. Обов'язковим було відвідування по неділях, а по суботах проходили молодіжні зустрічі. На цих зустрічах ми обговорювали різні сфери нашого життя, кожен розповідав свою життєву історію, вивчали Біблію, співали християнські пісні, пили чай і їли солодощі. Під час цих зустрічей ми також готували програму для служіння. Раз на місяць, у неділю, молодь самостійно проводила все служіння, що було нашою відповідальністю. Чесно кажучи, я майже ні з ким з молоді не спілкувалася, ні з ким не дружила. Мені не дуже подобалися ці зустрічі і те, як вони проводили час, загалом, мені завжди було некомфортно. Я завжди переважно мовчала, не пила чаю і не їла солодощів, бо не наважувалася сама взяти їх зі столу. У ті моменти, коли мені щось пропонували, я могла прийняти це. Крім того, через проблеми із зором, я погано бачила далеко, а окуляри носити соромилася, тому постійно боялася розлити чай або зробити щось не так. Мене тримали в колі молоді завдяки моєму таланту. Я була єдиною, хто мав музичну освіту, гарно співала, добре читала вірші. Наша молодь мала лідера, який відповідав за нас у церкві. Через його увагу до мене я почала відчувати до нього симпатію. Тоді я думала, що це любов, але з часом, коли трохи проаналізувала себе, зрозуміла, що мене до нього тягне, бо в мене є потреба в любові та повазі. Через свої психологічні травми я сприймала його суто людське ставлення до мене як прояв його любові до мене.

   Він ставився до мене тепло і щиро. Він був першим, хто мене помітив. Він розумів мої проблеми зі спілкуванням, мої страхи, мою сором'язливість. Допомагав мені спілкуватися з іншими, знайомив з молодими людьми, деяких з яких сам просив спілкуватися зі мною. Коли ми з молоддю їздили в інші села на служіння, він завжди брав мене з собою, опікувався мною, як рідною сестрою, і постійно слідкував, щоб у мене не було жодних проблем. Був один випадок, який я дуже добре пам'ятаю. Якось був обласний молодіжний з'їзд, і ми всі вирішили зібратися разом і відпочити в лісі. Була програма з різними іграми, співами, спілкуванням, а ввечері ми мали влаштувати барбекю. Звичайно, я не хотіла їхати через свої проблеми, тим більше, що там було так багато незнайомих людей. Що мені там робити? Я також не думала, що батьки мене відпустять, тому що для них було проблемою їхати з молодими людьми далеко до пізньої ночі. Але наш молодіжний лідер переконав мене поїхати, він навіть попросив батька відпустити мене і переконав його, що подбає про мене, а щодо повернення пізно вночі, то домовився, щоб я переночувала у подруги його сестри.

   Незважаючи на свій щільний графік, відповідальність перед усіма та організаційні питання, він намагався не залишати мене наодинці. Мені було дуже добре поруч з ним. Того вечора ми розмовляли, гуляли разом, і він більше розпитував про мене. Коли прийшов час вечері, він сам дав мені м'ясо, знаючи, що я не візьму його сама. Коли стемніло, пізно ввечері, і всі розходилися по домівках, він сказав мені триматися поруч, а коли помічав, що я віддаляюся, то підходив ближче. Для мене тоді це було як диво. Мені було тепло на душі, спокійно і радісно, хоча мене оточували чужі і незнайомі люди, але з ним я відчувала себе захищеною і потрібною. Він був старший за мене на 7 років, звичайно, у нас було мало спільного, тим більше, що він був хлопцем, а я дівчинкою. У нього були свої друзі-однолітки, своє коло спілкування, але, незважаючи на це, я навіть кілька разів ходила до нього додому і проводила час з його друзями. Для мене це був ніби інший світ, мені ніколи раніше не було так добре. Звичайно, мені це подобалося, і з часом я помітила, що у мене з'явилися до нього почуття. Але я зрозуміла, що через мій вік я йому зовсім не подобаюся. Тому я вирішила зізнатися йому у своїх почуттях. Я потайки написала маленьку записку і поклала її в його пісенник. Слава Богу, я все правильно розрахувала, і він прочитав моє зізнання. Мені було дуже страшно зізнаватися, я не знала, чим це закінчиться, але я не хотіла його втрачати, хотіла продовжувати відчувати його поруч. Тоді я думала, що це кохання, але з часом зрозуміла, що це просто брак уваги до мене. Я сприймала його дії як любов, бо ніхто ніколи не ставився до мене добре, ніхто ніколи не був зі мною таким теплим, ніжним і турботливим, тому, оскільки я ніколи цього не відчувала, я думала, що це була любов.