10-12 років

На мене чекали нові виклики. У новій школі я провчилася недовго, лише два роки, а потім мені знову довелося змінити школу. Мої батьки переїхали у власний будинок, як я вже писала раніше. Батько знайшов нову роботу. Він влаштувався в школу слюсарем з ремонту та обслуговування шкільного обладнання. Коли він вже освоївся на роботі, вони вирішили перевести мене в школу, де працював батько, так як вважали, що так буде зручніше і краще. Я була би під наглядом, а батько відвозив би мене до школи, бо ходив туди щодня. Школа знаходилася в місті, за 4 кілометри від нашого будинку. Батько їздив на старій машині, яка дісталася йому у спадок від його батька, мого дідуся.

    Мені довелося знову пристосовуватися. Знову незнайома школа, незнайомі діти, незнайомі вчителі. Я ще не встигла адаптуватися до попередньої школи, а тут мені довелося знову адаптуватися в іншій школі. Мені знову було дуже страшно. У 1-2 класах наш клас складався з 4 дітей разом зі мною. У 3-4 класах - 16 дітей, а в новій школі нас було вже 32.

   Коли мене вперше привели до школи і представили класу, я дуже злякалася, була сором'язливою, нічого не знала і не могла нічого сказати. Я також соромилася своєї зовнішності. Моє волосся не дуже відросло після стрижки, і тому люди звертали на мене увагу. Діти в моєму класі також ігнорували мене, і це було зрозуміло. Вони вчилися разом з першого класу, а тут раптом з'явилася я, яку вони зовсім не знали. Та й фінансове становище моєї сім'ї було видно по моєму одязі.  Я подумала, що все знову буде складно.

Мене посадили за одну парту з хлопчиком з багатої сім'ї, і я була здивованою, що ми подружилися. Його звали Олександр. Ми швидко знайшли спільну мову, нам було добре вчитися разом, ми допомагали один одному з домашніми завданнями, приємно спілкувалися і ладнали. Хоча решта класу мене теж не сприймала. З Сашком пов'язані мої найперші приємні емоції і почуття. Була середина навчального року, лютий. Всі знають, що 14 лютого - це День святого Валентина або День всіх закоханих. Не знаю, як в інших школах, але в нашому класі серед однокласників було прийнято дарувати сердечко Валентинку. Це відбувалося так. На початку місяця в класі створювалася спеціальна скринька, куди кожен міг покласти своє серце, а 14 лютого скринька відкривалася і кожен отримував по сердечку. Кожен підписував кому, але не писав від кого. Я теж вирішила зробити Валентинку своїми руками, і довго думала, для кого вона. Але з самого початку мого навчання в цьому класі я помітила хлопчика, з яким ніхто з моїх однокласників не спілкувався, і я подумала, що йому буде приємно отримати валентинку, тому вирішила зробити її для нього. Хоча я була впевнена, що не отримаю валентинку, я вирішила зробити когось іншого щасливим. Звичайно, мені дуже хотілося отримати від когось серце, воно здавалося мені чимось важливим і цінним. Але через свій попередній досвід я була впевнена, що нічого не отримаю. І ось настав день. На перерві відкрили коробку, вчителька роздала всі сердечка, кому вони там були, а мені, звісно, нічого не дісталося. Я нічого не очікувала, але в глибині душі все ще сподівалась, думала, що помилялась в своїх думках, і те, що не отримала валентинку, мене засмутило.

   Перерва закінчилася, і почався урок. Весь урок я була сумною, зануреною у свої думки. Мені здавалося, що я мала рацію, що я нікому не потрібна і нікому не цікава. Незабаром урок закінчився, і знову почалася перерва. Діти з класу почали розбігатися, ходити і бігати. Я сиділа за своєю партою, готуючи підручник і зошит до наступного уроку, а Сашко теж діставав свій підручник для наступного уроку. Я все дістала і сіла за парту, і тут Олександр щось мені дає і каже: "Я купив це для тебе, ти мені подобаєшся". Всі мої однокласники одразу помітили цю дію, але я сиділа і не могла нічого сказати. Я простягаю руки, щоб взяти подарунок. Прозора коробка, крізь яку видно маленьку пластикову руку, що тримає флакон парфумів у формі квітки. Мої думки переплуталися, радість не знала меж, я одразу ж подякувала йому і почала посміхатися. Це було дуже несподівано. У мене ніби крила виросли за плечима. Всі мої однокласники почали аплодувати і всі звернули на мене увагу, вони також були дуже здивовані, що мені показали такий жест уваги, не просто серце-валентинку, а справжні парфуми. Це був перший раз у моєму житті, коли я була по-справжньому щаслива, коли я відчула свою цінність, відчула, що я комусь цікава, потрібна, що іншій людині приємно зі мною знайомитися і спілкуватися. Для дівчинки, яка вважала себе непотрібною навіть своїм батькам, цей подарунок дійсно став рятівним кругом, який підштовхнув мене до перегляду своїх думок, висновків і розуміння.

     Після школи я постійно ходила додому пішки. Дорога займала близько 45-50 хвилин, якщо я йшла пішки. Коли я йшла, я відчувала, як тепло розливається по моєму тілу. У мене було відчуття, що хтось несе мене на руках. Я відчувала себе піднесеною, щасливою і радісною. Всі ці почуття переповнювали мене настільки, що всю дорогу посмішка не сходила з мого обличчя. Подарунок не тільки забезпечив мені фізичний комфорт під час моєї довгої прогулянки додому, але й запалив у мені почуття власної гідності та приналежності до суспільства. З кожним кроком я усвідомлювала, що заслуговую на любов і підтримку, навіть якщо я переконувала себе в протилежному. Ця новознайдена впевненість випромінювалася з мене, перетворюючи мою колись похмуру подорож на блаженний досвід, сповнений надії та позитиву.  З моїх плечей ніби звалився тягар невпевненості та сумнівів у собі. Це новознайдене відчуття приналежності та мети дало мені сили протистояти негативним думкам і прийняти любов і підтримку, які мене оточували.

    Після того, як Саша зробив мені подарунок, всі зрозуміли його прихильність до мене. До цього були моменти, коли інші хлопці могли підійти до мене і обзивати або сказати щось образливе. Але після жесту Сашка до мене більше ніхто не підходив і не ображав. Всі ці події дійсно змінили моє бачення, моє сприйняття людей і частково зробили мене більш впевненою у собі. Незважаючи на мою коротку стрижку і фінансове становище батьків, він звернув на мене увагу і став моїм захисником, коли я вже зовсім зневірилася.            Саша зробив мені подарунок, який не тільки продемонстрував його прихильність до мене, але й став поворотним моментом у моєму житті. Його вчинок не тільки поклав край образливим коментарям та образам з боку інших хлопців, але й підвищив мою самооцінку та дав мені зрозуміти, що у світі є добросерді люди, які цінують мене такою, якою я є, незалежно від моєї зовнішності чи походження. Підтримка Саші в най вразливіші моменти дійсно змінила мій погляд на життя і навчила мене, що справжня сила - у співпереживанні та підтримці.