Дитинство 2-6 років

    Я пам'ятаю себе приблизно з дворічного віку. Я жила з батьками в селі біля невеликого містечка. Ми жили разом з батьками мого батька. Не скажу, що моє дитинство було безтурботним і приємним, з цього часу почалися всі мої неприємності, проблеми і нерозуміння з боку дорослих. Я розумію, що у кожного з дорослих було своє бачення ситуації, а також свої психологічні дитячі травми, які не були опрацьовані і не зцілені. Тому, напевно, все це було перенесено з ними в доросле життя, що з моєю появою почало відбиватися і на мені. У дитинстві мене часто бентежили і пригнічували суперечливі емоції та поведінка дорослих, які мене оточували. Здавалося, що вони постійно проектують на мене свої власні проблеми, а я намагалася знайти в цьому сенс. Згодом я зрозуміла, що це звичайний досвід для багатьох дітей і що корінь проблеми криється в невирішених травмах та емоційному багажі, який несли в собі дорослі в моєму житті. Коли я подорослішала, я доклала свідомих зусиль, щоб розібратися з власними проблемами і розвинути краще розуміння складної динаміки, що відбувається в моїй родині. Завдяки терапії та саморефлексії*3 я змогла звільнитися від патернів*4 дисфункції*5, які так довго мучили мене, і побудувати більш здорові стосунки з тими, хто мене оточує. Хоча шрами мого дитинства завжди будуть зі мною, я вдячна за уроки, які вони дали мені про стійкість, емпатію та силу зцілення.

    Я коротко розповім вам про життя моїх батьків. Мій батько був другим чоловіком моєї матері. Вийшовши заміж за мого батька, їй довелося залишити своїх батьків і переїхати жити до батьків батька. Батьки мого батька жили скромно, і моя бабуся, мати мого батька, не любила мою маму. Тому що вона хотіла одружити мого тата на більш гідній, на її думку, дівчині, яка мала хороше придане, одним словом, порівняно з моєю мамою, багатшій дівчині. І те, що моя мама вже була заміжня, теж заважало бабусі. Але мій батько не послухав; з великої симпатії чи любові, не знаю, він все ж таки одружився з моєю матір'ю. Він сказав бабусі, що хоче одружитися з моєю матір'ю і що бачить своєю дружиною тільки мою маму. Незважаючи на те, що батько любив мою матір, бабуся постійно намагалася не пускати її в дім, всіляко знущалася над нею, не допомагала, а всю свою роботу по господарству, роботу біля землі звалила на мою матір, тому що вони завжди щось вирощували. Одного разу дійшло до того, що бабуся розпустила чутки про те, що мама зраджує батькові з моїм дідусем, слава Богу, для моїх батьків все закінчилося добре, тому що дідусь на все село заявив, що такого ніколи не було і бути не могло. Життя моєї мами не було солодким, але діватися було нікуди. Через два роки після одруження батьків з'явилась я. Дідусь дуже зрадів, що у нього з'явилася онука, і безмежно мене любив. Коли я підросла, він розповідав мені історії з власної молодості та пригоди, які пережив. Він був мудрою людиною, і я багато чому навчилася від нього. Він навчив мене цінувати красу природи і розуміти, як важливо піклуватися про нашу планету. Він ніколи не втрачав почуття гумору та життєлюбства. Коли він пішов з життя, я відчула глибоку втрату, але я також знала, що його спадщина буде жити в мені та всіх тих, чиїх життів він торкнувся. Сьогодні я вшановую його пам'ять, проживаючи своє життя цілеспрямовано і з вдячністю, як і він. Я вдячна за час, який ми провели разом, і за все, чого він навчив мене про любов, доброту і силу добре прожитого життя.

    Мене виховували і навчали в не зовсім прийнятних і, на мою думку, приємних умовах. Коли мені було два роки, мої батьки почали відвідувати християнський протестантський дім молитви. На мою думку, з одного боку, це пішло їм на користь, а з іншого, можливо, й ні. Хоча вони досі впевнені, що віра їм допомогла, підтримала, змінила їхнє життя і світосприйняття, на жаль, їхня релігія сильно вплинула на моє виховання, зламала мене як особистість, завдала багато травм і нерозуміння, і взагалі вклала в мою голову думку, що я батькам ніяк не потрібна. Були моменти, коли я навіть думала, що краще б я народилася сиротою, ніж росла з такими батьками і таким ставленням. Однак, коли я подорослішала і стала дивитися на речі ширше, я почала розуміти, що мої батьки були просто недосконалими людьми, які робили все, що могли, з тими інструментами, які у них були. Не те, щоб я була їм не потрібна, просто вони намагалися висловити свою любов і прихильність у спосіб, який я могла би зрозуміти, на їхню думку. Завдяки терапії та самоаналізу я навчилася прощати їм їхні помилки і цінувати те, як вони виявляли свою любов. Хоча наші стосунки далекі від ідеальних, тепер я розумію, що мої батьки - люди зі своїми проблемами та обмеженнями, і що я сама вирішую, наскільки важливими для мене є їхні думки та вчинки. Зрештою, я вдячна за уроки, які життя дало мені про стійкість, прощення і важливість любові до себе.

    Від народження у мене була чудова пам'ять, я швидко вчилась, швидко почала розмовляти і взагалі була розумнішою за своїх однолітків. У віці двох років я запам’ятовувала вірш на двадцять стовпчиків по чотири рядки релігійної тематики, читала повністю з пам'яті в молитовному будинку перед двома сотнями людей. Зрозуміло, що майже всі люди захоплювалися моїми здібностями і моїм розвитком, і, звичайно, хвалили за це моїх батьків. Моїм батькам це дуже подобалося, вони пишалися і щонеділі змушували мене вчити віршики, щоб отримати чергову порцію похвали від людей. Всі розуміють, що дворічним дітям нецікаво щось вчити або щось робити, але на мої бажання ніхто не звертав уваги, а мамі особливо хотілося мною похвалитися. У процесі дорослішання я сприймала себе як циркача, який розважає публіку, але проти своєї волі. Для того, щоб я вивчала поезію, мама підійшла до цієї справи творчо. Звісно, я не вміла читати в тому віці, не знала букв, тому заучувала віршовані рядки під мамину диктовку. Я не хотіла цього, мені це набридало. Я дитина, я хотіла гратися, бігати, а не заучувати щось, щоб похвалити батьків, тому з того часу почав ламатися мій стержень, мої бажання, моя особистість. Щоб змусити мене вчитися, мама спочатку била мене по "попі", іноді просто рукою, якщо не щастило, то різкою. Після цього вона насипала в тарілку кукурудзяних зерен - думаю, всі розуміють, які вони гострі і колючі - і ставила мене голими колінами на кукурудзу. І так я стояла, поки повністю не запам’ятовувала вірш. Це могла бути година, іноді більше, залежно від розміру вірша і вільного часу моєї мами. Стояти було так важко, і було так боляче, що я потім взагалі не могла стояти на ногах. Кукурудзяні зерна іноді впивалися в шкіру на моїх колінах до крові. Так тривало досить довго. Після того, як я зрозуміла, що щоб не терпіти біль, краще погодитися на вивчення вірша, мене перестали ставити на кукурудзу, але з'явилася інша проблема. Через те, що я довго вчила вірші, стоячи на колінах, у мене ніби виробилася звичка чи навичка - навіть не знаю, як це краще назвати. Суть в тому, що я нічого не могла запам'ятати, поки не ставала на коліна. І потім, щоб навчатися, я ставала на коліна, тому що не могла запам'ятовувати по-іншому. Це може здатися дивним, але ставати на коліна стало для мене ритуалом. Тільки так я могла зосередитися і зберегти інформацію. Спочатку я думала, що це просто збіг обставин, але з часом зрозуміла, що це примус, який переріс в навичку. Йшлося вже не просто про запам'ятовування, а про дисципліну та цілеспрямованість. Коли я ставала на коліна, я входила у стан, який дозволяв мені вбирати інформацію, як губка. Це було майже як медитація. І так, кожного разу, коли мені потрібно було вивчити або дізнатися щось нове, я ставала на коліна і дозволяла процесу взяти гору над собою. Це не завжди було легко, але врешті-решт воно того варте. Продовжуючи вбирати інформацію, як губка, я помітила, що мій розум став гострішим і сфокусованішим. Моя пам'ять покращилася, і я змогла з легкістю запам’ятовувати і пригадувати деталі.