24.

Ми гуляли алеями, поки сонце, пофарбувавши крони дерев у теплий бурштиновий колір, остаточно не сховалося за дахи багатоповерхівок. Микита кинув погляд на екран смартфона, тихо вилаявся й зупинився.

— Чорт, Ніко, мені треба бігти. За п’ятнадцять хвилин тренування, тренер за запізнення змусить всю команду бігати тридцять кіл. А хлопці мені за не подякують.

Він повернувся до мене, м’яко перехопив мої долоні й нахилився. Його поцілунок виявився коротким, але настільки теплим і солодким, що в мене знову на секунду земля попливла з-під ніг.

— Побачимося завтра? — тихо запитав він, зазираючи мені в очі.

— Обов’язково.

Я дивилася, як його висока постать швидко зникає в напрямку спортивного комплексу, і з кожним його кроком на мене знову валом накочувалася тривога. Час ставати хлопцем та повертатися в гуртожиток. А потім... потім якось послідовно та логічно викласти Микиті той факт, що Тимофій скоро полетить вчитися у Сорбону. Господи, треба хоча б на карті подивитися, де та Сорбона знаходиться…

Мене вже фізично нудило від цієї брехні. Від кожної репліки, від кожного вдавано-хрипкого басу, від вигадок та постійної напруги. Шлунок стискався в тугий вузол від однієї думки про те, що мені знову доведеться брехати Микиті.

Я вже майже дійшла до зупинки тролейбуса, як раптом застигла на місці, інстинктивно ляснувши себе долонею по стегну.

Сумка!

Моя сумка з одягом для Тимофія залишилася у кав’ярні! Як я могла забути про неї?!

— Дідько... — вичавила, хапаючись за голову.

 Довелося розвертатися й бігти назад.

Коли я дісталася кав’ярні, робочий день уже давно закінчився. Панорамні вікна були темними, табличка на вхідних дверях повернута боком «Зачинено», а всередині горіло лише тьмяне чергове світло біля барної стійки. Я притулилася лобом до скла й полегшено видихнула: Гоша ще був на місці. Він саме підіймав стільці, щоб протерти під ними підлогу.

Ох, ніколи не думала, що так щиро зрадію, побачити цього амбала.

Я легенько постукала у скляні двері. Гоша завмер, повільно повернув голову й незадоволено насупився. Він упізнав мене, але з виразу його обличчя було зрозуміло, що він не в захваті від мого повернення. 

Він поставив швабру, повільно підійшов до дверей, клацнув замком і трохи прочинив стулку, закриваючи собою весь прохід.

— Ми зачинені, — суворо мовив своїм низьким басом. — Що, читати не вмієш?

— Гошо, ти мій рятівник. Це просто щастя, що ти тут! — радісно забелькотіла я, складаючи долоні в благальному жесті. — Я забула свою сумку в підсобці. Велику таку, спортивну. Там мої речі! Впусти мене буквально на тридцять секунд, я тільки заберу її й одразу піду!

Гоша кілька секунд мовчки пропікав мене важким поглядом, потім важко зітхнув, випустив із грудей гучний звук і відступив углиб приміщення.

— Заходь. Тільки швидко. Я підлогу помив, тож обережно… слизько тут.

— Дякую! 

Я кулею прошмигнула за стійку, забігла в службову кімнату й схопила свою сумку. Серце калатало. Вертатися в жіночий туалет університету було задалеко, та й пізно вже. І тут у голові спалахнула геніальна (як мені тоді здавалося) ідея.

Службовий вихід із кав'ярні веде на глухий закритий задній двір! Там стояли контейнери для сміття, дерев’яні піддони та високі стоси пластикових ящиків із-під порожніх пляшок із сиропом. Місце абсолютно затишне, закрите з усіх боків цегляними стінами сусідніх гаражів. Ідеально, щоб швидко перевтілитися й не витрачати дорогоцінний час!

— Гошо, я вийду через службовий! Ну… щоб, не топтатися по чистій підлозі, — гукнула я, не чекаючи відповіді, й штовхнула важкі металеві двері.

Опинившись у напівтемряві тихого заднього двору, я заскочила за високу барикаду з ящиків.

Поспіхом, плутаючись у рукавах, скинула світлу блузку та ліфчик. Запхала все це в сумку. Натягнула щільний топ, зверху — безформне худі Вадима. Закрутила кучері в тугий, плаский вузол, натягнула на голову чорну спортивну шапку, а на ніс начепила окуляри. Витягла з сумки широкі штани, застрибнула в них, ледь не втопившись, й нарешті перекинула важку сумку через плече.

Півтори хвилини — і дівчина Ніколь розчинилася. За ящиками з-під пляшок знову стояв Тимофій.

Я важко видихнула, випростала спину… і заклякла.

З тіні повільно, важкими кроками вийшов Гоша з великим чорним пакетом для сміття. Він явно збирався викинути його в контейнер, але так і не доніс. Бо стояв і дивися, як я перевдягаюся!

Його величезна постать завмерла за пів метра від мене.

У напівтемряві двору запанувала дзвінка, абсолютно мертва тиша. Чути було лише, як у смітнику голуб шукає собі вечерю.

Обставини склалися не просто катастрофічно — це був повний, абсолютний крах.

Обличчя Гоші почало повільно витягуватися. Щелепа, зазвичай міцно стиснута, безпорадно відвисла. Вузенькі, похмурі очі розширилися до розмірів м’ячиків. Він дивився на мене так, ніби перед ним тільки-но з повітря матеріалізувався інопланетянин.

Пакет зі сміттям у його величезній долоні загрозливо зашурхотів і з глухим звуком вислизнув на землю.

— Бляха... — вичавив із себе Гоша. Голос його, зазвичай низький і впевнений, зрадницьки сипнув і дав тріщину. — Хай йому грець!

Він зробив один важкий крок уперед, нахилився нижче, вдивляючись у моє обличчя крізь окуляри, потім перевів погляд на відкриту сумку, знову на моє обличчя — і в його очах спалахнув абсолютно дикий, нелюдський шок.

— Ти... — Гоша вказав на мене тремтячим вказівним пальцем, довжиною з хороший мисливський ніж. — Ти той шкет із сто десятої... Ти... ти що, баба?!