23.

Моя робота на цій посаді розпочалася так, ніби сценарій до цього дня писав режисер фільмів жахів із душевним розладом. До короткого сну та хронічного недосипу додалася моя бурхлива уява, яка малювала жахливі картини: ось я плутаю кнопки кавомашини й замість подвійного еспресо обливаю окропом власницю; ось падає стелаж із сиропами; а ось Гоша вирішує, що найкращий спосіб розвантажити коробки з вершками — це кинути їх прямо в мене.

Проте реальність виявилася куди дивнішою.

Гоша в робочій формі — чорній футболці, яка натягувалася на його біцепсах до тріску, — виявився... мовчазним перфекціоністом. Він не намагався вибити з мене душу чи змусити підкорятися дідівщині, як у гуртожитку. Натомість він похмуро, з виразом обличчя серійного вбивці, до ідеального блиску витирав скляну вітрину з десертами та мовчки переставляв важкі ящики з молоком. Побачивши, як я від страху упустила на підлогу паперовий стаканчик, він лише важко зітхнув, підняв його, викинув у смітник і сухо мовив:

— Не смикайся. За нерви Оксана не доплачує.

Ця фраза мала б заспокоїти, але його бас лунав так, наче він пропонував мені вибрати спосіб утилізації мого трупа.

Навчання кавовій магії проходило в екстреному режимі. Пані Оксана терпляче пояснювала нюанси помелу, але в моїй голові гули радіоперешкоди. До чотирнадцятої години я встигла двічі просипати кавову гущу собі на джинси, випадково перетворити капучино для якогось бізнесмена на суцільну молочну піну та тричі відчути холодний піт на спині щоразу, як Гоша проходив занадто близько.

Коли зміна нарешті добігла кінця, я вислизнула з кав’ярні на прохолодне повітря з відчуттям, ніби щойно відпрацювала зміну в шахті.

На розі біля скверу на мене вже чекала Катя.

— Нарешті! — видихнула подруга, коли я підійшла й з полегшенням витягла з сумки зв’язку ключів від її квартири. — Я вже думала, тебе все ж таки той бритоголовий кокнув.

— Не кокнув, але психологічно задавив. Хоча навіть не підозрює про це, — зітхнула я, віддаючи ключі. — Дякую за прихисток, Катю.

— Та нема за що... — Катя забрала ключі, а потім її очі хитро примружилися, а на губах розквітла двозначна посмішка. — Слухай... У мене для тебе є свіжі новини з університету.

— Тільки не кажи, що я проспала важливий семінар, і через один-єдиний пропущений день у мене будуть проблеми. Мені цих проблем і так вистачає.

— Та ні! — Катя нахилилася ближче й по-змовницьки зашепотіла: — В універі тільки й розмов, що про тебе та Ковальського. Марина з Аліною вже рознесли по всьому потоку, що бачили вас учора на вечірці. А сьогодні вранці дехто почув, як Микита у роздягальні розповідав про тебе хлопцям. Наші дівчата просто жовчю плюються! Не розуміють, яким зіллям ти його приворожила.

Я кліпнула очима. Усередині, десь у районі грудей, раптово розлилося тепле, дитяче відчуття гордості за себе. Це було неймовірно приємно.

— Ого... — лише й вичавила я, намагаючись приховати посмішку.

— Ото тобі й «ого»! Ти тепер офіційно головна заздрість нашого факультету, — хмикнула Катя, а потім раптом заклякла, дивлячись мені поза плече. Її обличчя витягнулося. — Ой-ой... Про вовка промовка.

Я обернулася. За сотню метрів від нас алеєю скверу крокував Микита. У своїй темній куртці, із розпатланим на вітрі волоссям, він виглядав так, ніби зійшов з обкладинки спортивного журналу. Помітивши мене, він відразу підніс руку в привітанні, і його обличчя осяяла сліпуча посмішка.

— Все, Ніколь, я вшиваюся! — вигукнула Катя, задкуючи в бік зупинки. — Біжу знову зраджувати Тимофію.

— Яка ти жорстока...

— Бувай! — подруга розвернулася й кулею дременула геть, розчиняючись за деревами скверу. — Гарного вам вечора.

Микита підійшов через пів хвилини. Настрій у нього миттєво змінився: посмішка розвіялася, вилиці напружилися, а брови насунулися на перенісся. Він подивився услід Каті з таким виразом обличчя, наче намагався спопелити її уявними лазерами з очей.

— Знову вона! — процідив він із виразною огидою в голосі. — Чого їй треба, Ніко? Невже вона не розуміє, що їй краще взагалі нам на очі не показуватися?

Я судомно прочистила гор5ло, подумки проклинаючи той день, коли вигадала цей клятий любовний трикутник.

— Та вона... вона просто намагалася дізнатися про Тимофія, — швидко вчепилася я за вигадану легенду, намагаючись надати голосу байдужого тону. — Хотіла через мене передати йому вибачення. Намагається якось помиритися, зрозуміти, чи є в неї шанс...

— Шанс? — Микита злісно хмикнув, склавши руки на грудях. — Та у неї шансів менше, ніж у мене виграти Нобелівську премію. Тім вартий кращої. Сподіваюся, ти сказала їй іти лісом?

— Сказала, сказала, — поспіхом запевнила я його, беручи під руку, аби відвернути увагу від теми Каті. — Сказала, що в неї нічого не вийде й щоб вона більше не турбувала ні мене, ні Тимофія.

Микита трохи розслабився від мого дотику. Його плечі опустилися, а погляд, переведений на мене, знову став м’яким і теплим.

— От і правильно, — мовив він, переплітаючи свої пальці з моїми. — Не варто витрачати час на людей, які не цінують довіру.

Ми повільно рушили алеєю скверу. Пожовкле листя шурхотіло під ногами, осіннє сонце приємно гріло плечі, а тепло його долоні змушувало моє серце прискорювати ритм. Навколо вирувало студентське життя: на лавках сиділи компанії, повз пробігали першокурсники з тубусами, а біля фонтана тусувалася група дівчат із паралельного потоку.

Коли ми проходили повз них, розмови на лавках раптово стихли. Я виразно відчула на собі десятки зацікавлених, здивованих і неприховано заздрісних поглядів. Дівчата буквально проводжали нас поглядом, шепочучись за спинами й розглядаючи мене так, ніби намагалися зрозуміти, що саме в мені є такого особливого. А я й сама не знала відповіді на це питання...

Поруч крокував Микита — високий, упевнений, красивий, і він тримав за руку саме мене. Усередині знову спалахнув короткий укол тріумфу. Це було солодко. Це було приємно. Це відчувалося як перемога.