22.

До Каті я потрапила вже під ранок — стомлена, емоційно виснажена, але з дурнуватою щасливою посмішкою на обличчі. Розповідь про наш вечір із Микитою, романтичну прогулянку та поцілунок біля під'їзду тривала добру годину. Ми обговорили кожну деталь, проаналізували кожен момент того побачення і зробили висновок, що це таки початок чогось серйозного. Катя трохи сердилася на мене через те, що тепер в очах Микити виглядає зрадницею, проте сваритися не стала. А може, й сварилася, проте я відключилася прямо в неї на дивані й нічого не чула.

Подруга чесно намагалася мене реанімувати. Вона смикала мене за плече, бризкала водою й настійливо нагадувала про пари з економіки, але я лише безнадійно загорнулася в плед, як кокон, і відмахнулася:

— Катю, благаю... Якщо я зараз встану, я помру прямо на лекції. Мені б хотілося спати до самої зміни в кав'ярні.

— Ти ж не пропускаєш пари!

— Усе буває вперше…

— А якщо я зустріну Микиту? Він же налетить на мене з обвинуваченнями. Я не вмію настільки віртуозно брехати. Обов'язково проколюся.

— Просто скажи йому… скажи, щоб не ліз у чужі справи. Твої романи його не стосуються.

— Вони й тебе не стосуються, але останнім часом ти активно береш у цьому участь, — зітхнула Катя, збираючи рюкзак. — Гаразд, я побігла. Ключі залишаю на столі, заберу їх уже в «Аромі».

— Катю… — пробурмотіла я, перевертаючись на інший бік.

— Що?

— Я тебе дуже люблю. Ти найкраща!

— Угу…

Як тільки двері за подругою зачинилися, я знову поринула в солодке, невагоме забуття. Здавалося, минули лічені хвилини (хоча насправді промайнуло три години), як кімнатою розлилася гучна мелодія мого мобільного.

Я розплющила одне око, намацала телефон на килимі й здивувалася: на екрані було ім'я Микити. Серце миттєво зробило радісний кульбіт. Не минуло й доби, а він уже скучив! Я із солодкою посмішкою провела пальцем по екрану й приклала слухавку до вуха:

— Алло...

— Ніко? Пробач, що турбую, — у голосі Микити бриніла виразна, важка тривога. — Слухай... у мене тут проблема. Тім не ночував у гуртожитку. Ти не знаєш, де він?

Весь мій сон як рукою зняло. Я різко сіла. Боже мій! Звісно, Тім не ночував у гуртожитку! Бо «Тім» зараз сидить у сукні на Катиному дивані! Я абсолютно забула про цю деталь.

— Це сталося вперше, — Микита важко зітхнув у слухавку, і я почула, як він крокує кімнатою туди-сюди. — Його ліжко недоторкане, речі на місці. Ніко, я справді хвилююся за нього. Уявляєш, у мене навіть його номера немає.

Всередині все стиснулося від несподіваного тепла. Він справді щиро переживав за свого сусіда.

— Тихіше, не панікуй! — швидко випалила я, гарячково вигадуючи на ходу чергову відмазку. Катя мала рацію, у мене таки талант до спонтанної брехні. — Усе добре! Тимофій... він у мене!

— У тебе?

— Ну так! — я переконливо хмикнула. — Попрощавшись із тобою, я розповіла йому про Катю й того хлопця. Йому було так паршиво, що він прибіг до мене. Ми трохи поговорили, і я вмовила його залишитися на ніч. Ну щоб підтримати, розумієш?

— Хух... — Микита полегшено й гучно видихнув, і цей звук змусив моє серце стиснутися від провини. — Слава богу. А то я вже збирався піднімати на ноги весь гуртожиток. Можливо, він тобі не казав, але в нього були невеликі терки з місцевою гопотою… Я боявся, що він вскочив у халепу. Як він узагалі?

Турбота в його голосі була настільки щирою, що це вкрай розчулило мене.

— Тримається, — тихо мовила я, малюючи пальцем візерунки на пледі. — Хоча удар для нього був дійсно болючим. Не хвилюйся, він збереться з думками й увечері обов'язково буде в гуртожитку.

— Добре, — Микита зробив паузу, і його тон раптово змінився, ставши м'якшим, теплішим і значно інтимнішим. — А ти... ми зможемо сьогодні побачитися?

Я прикусила губу, відчуваючи, як щоки охоплює рум'янець.

— У мене сьогодні перший робочий день у кав'ярні, — мовила я з легким жалем. — Краще, щоб ти поки не заходив туди... Я дуже хвилюватимуся, бо вперше робитиму каву. А якщо ще й ти прийдеш, то взагалі себе до купи не зберу. Але... можливо, ми перетнемося одразу після роботи?

— Домовилися, — у голосі Микити пробилася посмішка. — Тоді вдалого першого робочого дня, Ніколь. Чекатиму на твій дзвінок.

Коли наша розмова завершилася, я ще довго не могла змусити себе встати. Просто лежала, дивилася в білу стелю й безглуздо посміхалася, притискаючи телефон до грудей. У голові крутилися солодкі мрії про той день, коли мені більше не доведеться плести вигадки, коли «Тім» назавжди зникне у своїй віртуальній Франції, а ми з Микитою зможемо бути просто собою — без масок, перевдягань та вічних виправдань.

Проте час невблаганно біг уперед. Настав момент збиратися на роботу. Я піднялася, привела себе до ладу й одягла свою білу блузку — ту саму, у якій ходила на співбесіду. Джинси, об'ємна толстовка та чорні окуляри Тіма лежали напоготові у сумці. Вже ввечері мені належало здійснити чергове магічне перетворення й урочисто повернути брата в гуртожиток.

Зітхнувши перед дзеркалом, я поправила комірець і вирушила назустріч своєму першому робочому дню в «Аромі».