21.

— Яка ще ідея? — я подалася вперед, хапаючись за його слова, як за останню рятівну соломинку.

Тимофій сперся ліктями на коліна, випнув підборіддя й подивився на мене з виразом обличчя геніального стратега, який щойно винайшов вічний двигун.

— Дивись. Я відкладав гроші на новорічну відпустку, — почав він, постукуючи пальцями по бетонній сходинці. — Хотів зробити Насті сюрприз і поїхати в Буковель на свята. Там сума цілком пристойна. І… барабанний дріб!

— Давай без барабанів. У мене й так нерви на межі, — змолилася я.

— Гаразд. Без барабанів, — кивнув брат. — Я віддам ці гроші тобі.

Я витріщилася на нього, не вірячи власним вухам.

— Що?! Тимофію, ти з глузду з'їхав? Навіщо мені твої гроші?

— На зміну статі, щоб ти стала справжнім мужиком, — хмикнув той. — Ну ясно що на квартиру!

— Ні. Я не…

— Та почекай, не перебивай! — він махнув руками, закликаючи мене до тиші. — За ці гроші ти орендуєш собі житло. До речі, у нашому ж будинку, поверхом нижче, якраз здають кімнату у двокімнатній квартирі. Друга кімната зачинена, там речі господаря. Я нещодавно розмовляв із цим сусідом — він нормальний мужик, і ціна оренди адекватна. Ти зможеш заселитися туди вже наступного тижня!

— А з гуртожитком що? — раптовий страх за Микиту обпік мене зсередини. — Як пояснити моє... тобто твоє зникнення Ковальському?! Він же шукатиме свого сусіда.

— А ось тут вмикається моя геніальність, — Тимофій хитро примружився й клацнув пальцями. — Зникнення підробного Тимофія ми пояснимо дуже красиво й академічно. Ти — тобто я — раптово отримав можливість стати студентом за програмою обміну й терміново вилетів... ну, наприклад, у Францію! У Сорбонну! Чи куди там зараз їздять? Звісно, із тієї Франції Тім до гуртожитку вже ніколи й не повернеться. Все! Питання закрите. Микита не ображений, ти — це просто Ніколь, яка живе в орендованій кімнаті, і ви спокійно зустрічаєтеся! Усі залишаються задоволені.

Я задумливо почухала потилицю, перетравлюючи цей фантастичний сценарій, а потім тихо мовила:

— Усі, окрім Насті... Яка не отримає свій новорічний подарунок і поїздку в Буковель.

Тимофій злегка зам'явся, відвів очі вбік і невимушено махнув рукою.

— Та я щось інше для неї вигадаю! Зрештою, романтична вечеря й новий шарф — теж чудовий подарунок. Не переживай за Настю, це вже мій клопіт.

Я замислилася. Якщо відкинути емоції й подивитися на це тверезо... це дійсно був вихід. Навіть не просто вихід, а ідеальний розклад! Я отримую власне житло, перестаю грати божевільний комедійний спектакль із перевдяганням у хлопця, а Микита ніколи не дізнається про ту ганебну брехню.

Але цієї ж секунди моє серце стиснулося від почуття провини.

— Ні, Тимофію... — я рішуче похитала головою, опустивши погляд на свої зчеплені пальці. — Я не можу взяти в тебе гроші. Це абсолютно виключено.

— Це ще чому? — обурився брат.

— Тому що я й так використала тебе! — емоційно випалила я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Я без дозволу зайняла твоє місце в общазі, зіпсувала тобі репутацію... А тепер ще й заберу всі твої накопичення, які ти збирав місяцями, щоб потішити дівчину? Ні. Я не настільки безсовісна. Якісь крихти здорового глузду в мені таки залишилися.

Тимофій важко зітхнув, розвернувся до мене всім корпусом і міцно взяв мене за плечі, примушуючи подивитися йому в очі.

— Ніко, послухай мене уважно, — промовив він серйозним, абсолютно дорослим тоном. — Ти — моя сестра. Ти — моя сім'я. Згадай, коли в мене були важкі часи, коли я вилітав із коледжу й не мав ані копійки, хто мені допомагав? Хто віддавав свої кишенькові гроші й прикривав мене перед батьками? Ти завжди була поруч. А тепер нарешті у мене є змога зробити щось для тебе.

— Але Настя... — спробувала заперечити я.

— Настя мене любить не за Буковель, — перебив він із м'якою посмішкою. — А якщо тебе вже так сильно мучить совість і ти не можеш прийняти це як допомогу... вважай це боргом. Віддаси мені ці гроші згодом, коли розбагатієш. Домовилися?

Я затамувала подих, роздивляючись обличчя Тимофія. У його готовності віддати останні заощадження заради мене було стільки щирого сімейного тепла, що в грудях розлилася хвиля вдячності, витісняючи залишки сумнівів. Я вагалася до останньої секунди, кусаючи губи й прокручуючи в голові всі можливі «а якщо», але зрозуміла, що це справді мій золотий шанс усе виправити.

— Гаразд... — тихо видихнула я, відчуваючи, як із плечей спадає величезний тягар. — Я згодна. Дякую тобі, Тіме. Ти просто не уявляєш, як ти мене рятуєш!

Я подалася вперед і міцно, з усієї сили обійняла його за шию, уткнувшись носом у його куртку. Тимофій посміхнувся й поплескав мене по спині.

— Та нема за що, дурненька, — м'яко відповів він, а потім трохи відсторонився й подивився на мене з виразом удаваного скепсису. — Але я щиро сподіваюся, що той твій Микита вартий усіх цих маніпуляцій.

— Вартий, Тіме, — запевнила я його без найменшого вагання, і на моєму обличчі розквітла щаслива посмішка. — Він точно цього вартий. Навіть більше.

— Ну, тоді я радий, — Тимофій хмикнув і підвівся зі сходинки, обтрушуючи штани. — Значить, із цим хлопцем я обов'язково познайомлюся ближче. Але трохи пізніше. Років через п'ять, коли «Тимофій» урочисто повернеться з Франції.

Я не стрималася й голосно засміялася, підводячись слідом за ним.

— Тому французькому Тимофію доведеться добряче змужніти й підкачатися, аби знову стати тобою.

— У нього все попереду.