19.

Ми вийшли з таксі в самому центрі міста й трохи пройшлися вздовж освітлених вітрин, поки не натрапили на затишне цілодобове кафе. Усередині панувала напівтемрява, а м’які диванчики так і кликали відпочити. Ми влаштувалися біля вікна й за порадою офіціанта замовили гарячий ромашковий чай із медом, а до нього — кілька десертів.

— Отже, Ніколь, — Микита відкинувся на спинку диванчика, зчепив пальці в замок і перевів погляд на чашку, від якої здіймалася пара. — Чесно кажучи... я до останнього був упевнений, що ти вигадаєш якусь термінову справу й не прийдеш на цю вечірку.

Я здивовано примружилася.

— Це ще чому? Я ж погодилася.

— Та просто... — Микита трохи ніяково почухав потилицю й посміхнувся. — Ти така… серйозна. Дуже відповідально ставишся до навчання, а тут ще й на роботу влаштувалася. Тобі явно не до мене… Думав, ти занадто вихована, щоб відшити мене прямо.

— Власне, я й намагалася відшити тебе при першій зустрічі, — не втрималася я від усмішки. — Але потім передумала.

— Я маю завдячувати Тимофію. Це ж він умовив тебе дати мені шанс? — його погляд став м’яким і дивовижно теплим. Він нахилився трохи ближче через стіл. — І, якщо чесно, я страшенно радий, що йому це вдалося. Бо цей вечір — найкраще, що зі мною сталося за останній місяць.

— Зі мною теж.

Я дійсно не пам’ятаю, коли востаннє так добре проводила час. З Микитою було затишно. Він виявився настільки хорошим хлопцем, що… що мене з’їдала совість. Вона гризла мене зсередини із силою голодного терміта. Микита точно не заслуговував на те, щоб його так ганебно дурили. Але парадокс полягав у тому, що чим більше він мені подобався, тим сильніший страх стискав мені горло при думці про зізнання.

— Ти якась сумна, — Микита простягнув руку через стіл і легенько торкнувся моїх пальців. У його очах читалася легка тривога. — Досі думаєш про Катю й Тіма?

Усе. Досить. Я більше не можу жити в цьому коловороті брехні!

Набравши повні легені повітря й збираючи в кулак усю свою сміливість, я вирішила: шляху назад немає. Я скажу це прямо зараз.

— Микито... — вичавила я з себе, відсуваючи чашку. — Мені треба в дечому тобі зізнатися.

— Я слухаю, — він трохи подався вперед, уважно придивляючись до мого зблідлого обличчя.

— Справа в тому, що... — я зробила паузу, готуючись вивалити правду, але саме в цю фатальну секунду мій бічний зір дещо вловив.

За сусіднім столиком сиділа симпатична брюнетка. Вона не просто поглядала в наш бік — відверто витріщалася на Микиту, підперши підборіддя долонею й грайливо накручуючи пасмо волосся на пальчик. На Ковальського завжди витріщалися дівчата, але саме зараз, за крок до мого щирого каяття, це зачепило мене особливо сильно.

У моїй голові миттєво спалахнула яскрава, кінематографічна фантазія.

Ось я з глибоким зітханням випалюю: «Микито, я — Тім!». Його обличчя кам'яніє від огиди й шоку. Він повільно встає, кидає на стіл купюру й назавжди йде геть. І в цей самий момент клята брюнетка підхоплюється й вибігає за ним, вигукуючи: «Ой, зачекайте! Я ніколи не брешу, ніколи не прикидалася пацаном і готова стати вашою довіку!». А Микита їй відповідає: «Отака дівчина мені підходить». Тримаючись за руки, вони йдуть у захід сонця, а я залишаюся сидіти сама з ромашковим чаєм і розбитим серцем.

Ні! Ні за що у світі!

— То в чому ти мала зізнатися? — перепитав Микита, нахиляючись ще ближче.

Паніка повністю перекрила мені кисень, і я з переляку випалила перше, що спало на думку:

— Я повинна зізнатися... що мені страшенно не подобається цей ромашковий чай! Я взагалі терпіти не можу трав'яні чаї, вони пахнуть сіном і аптекою!

Микита декілька разів кліпнув очима від такої раптової та емоційної заяви, а потім голосно й щиро розсміявся.

— Боже, Ніко, не лякай мене так! Ти сказала це з таким трагічним виразом обличчя, що я вже подумав про найгірше! — він підвівся з-за столу, все ще посміхаючись. — Зараз принесу тобі нормальний чорний чай із бергамотом. Чекай тут.

Як тільки Микита підвівся й рушив до барної стійки, я шумно випустила повітря з легень і опустилася лобом прямо на холодну дерев’яну стільницю.

— Чооорт... — застогнала я в стіл.

Я слабачка. Брехуха. Навіжена, боягузлива, закінчена егоїстка! У мене була ідеальна нагода все зупинити й очистити совість, а я злякалася.

Але найстрашніше було навіть не це. Лежачи на столі й слухаючи, як Микита біля бару щось весело обговорює з баристою, я нарешті зізналася собі в найголовнішому.

Я закохалася. По-справжньому, по самі вуха закохалася в Микиту Ковальського. І тепер я панічно боронила кожну секунду поруч із ним. Я боялася втратити його набагато більше, ніж бути викритою. Але прикол у тому, що ці два поняття взаємопов’язані. Якщо скажу правду — він образиться. Якщо брехатиму далі — він дізнається, і теж образиться.

Чому все так складно?

Де третій варіант?