18.

Паніка миттєво затопила мою свідомість. Тільки бійки з Вадимом мені зараз не вистачало для повного щастя! Якщо Ковальський ринеться захищати честь свого сусіда й полізе з кулаками на Вадима, той не мовчатиме. І вся моя легенда розпадеться, як картковий будинок.

Треба було терміново діяти.

Я приклала обидві долоні до рота, округлила очі й видала максимально драматичний, здавлений зойк.

— Боже мій... — вичавила з себе, вдаючи глибокий шок і безнадійний розпач. — Це ж... це ж Катя! Дівчина мого брата.

Я схопила Микиту за рукав сорочки, відвертаючи його від тієї злощасної парочки, і дрібно затремтіла, ніби от-от розплачуся.

— Ніко, ти як? — Микита миттєво переключив увагу на мене. Його брови зсунулися, а лють у погляді трохи похитнулася під тиском мого суцільного «горя».

— Бідний Тимофій... — драматично мовила я, ховаючи обличчя на його грудях, аби він, бува, не помітив моєї фізіономії. — Він же так її любить! А вона... як вона могла?! Серце розривається за брата! Я просто не можу на це дивитися, Микито! Мені зараз погано стане!

Спрацювало.

— Не дивися, Ніко, не дивися, — м'яко мовив Микита, обхопивши мене за плечі й розвертаючи спиною до натовпу. — Ходімо звідси, подихаємо повітрям. Мені й самому неприємно знаходитися з ними в одному дворі.

Він упевнено провів мене крізь натовп. Перетнувши вулицю, ми звернули на тиху, освітлену лише місячним сяйвом стежку, яка вела прямо до берега невеликого озера. Навколо панувала тиша, лише вода тихо хлюпала об каміння. До всіх моїх проблем додалася ймовірність зламати каблук. Але якщо не брати це до уваги, місце було чудове.

Микита крокував поруч важкою ходою, заклавши руки в кишені штанів. Він був біснувато злий і водночас повністю розгублений.

— Вони й досі у мене перед очима, — процідив він крізь зуби, вибиваючи носком кросівка дрібну гальку у воду. — Ну як так можна? Я ж лише днями говорив про неї з Тімом! Він казав, що в них усе серйозно… Як йому повідомити, що його дівчина зраджує? Я слів не доберу. Але й мовчати не вихід…

— Ти не повинен нічого йому казати, — тихо мовила я, з усіх сил граючи роль пригніченої сестри. — Я... я сама з ним поговорю. Все ж таки я його сестра. Це родинна справа, я візьму все на себе. Заспокойся.

— Та я не можу заспокоїтися! — вигукнув він, зупиняючись і розвертаючись до мене. Його очі палали справжнім обуренням. — Видно ж, що вона не сьогодні з тим чуваком познайомилася. Першому стрічному язик у горлянку не пхають. Мене аж верне від цього! Як довго вона йому брехала? Тиждень? Місяць? Спокійно ходила поруч, посміхалася, а за спиною робила таке?!

Він важко видихнув і похитав головою, дивлячись на темну гладь озера.

— Я терпіти не можу брехню… — прошепотів Микита.

— Взагалі? — вирішила уточнити я, немов сподівалася, що він скаже щось на кшталт: «Ні, ну якщо брешеш ти, то норм».

— Для мене брехня у стосунках — це те саме, що зрада. Якщо людина здатна збрехати в дрібницях чи приховати щось важливе, значить, їй плювати на тебе. У стосунках має бути повна довіра. Жодної брехні. Взагалі.

Після цих слів я зрозуміла, що приречена. Стовідсотково, остаточно й безповоротно приречена.

Вся історія нашого знайомства, кожна хвилина поруч, кожна посмішка — усе це було побудовано на колосальній, величезній брехні. Якщо він дізнається правду... це для нього буде не просто розкриттям кумедної таємниці. Це буде зрадою.

— Ну... Микито, ти занадто категоричний, — спробувала я розм'якшити його залізобетонні принципи. — Бувають же різні ситуації. Інколи брехня... це просто необхідність. Ну, знаєш, брехня на благо. Або коли людина потрапила в безвихідь і просто не знає, як…

— Не буває брехні на благо, — відрізав він чітко й без вагань. — Це все виправдання для слабаків і боягузів. Якщо ти поважаєш людину, ти кажеш їй правду. Якою б гіркою вона не була. І Катя мала відразу сказати, що знайшла собі іншого.

Мене аж пересмикнуло. Всередині все закипіло від суміші паніки та раптового роздратування. Боже, який же він правильний! Прямо святий лицар без страху й докору! Краще б я на Гошу запала, їй-богу!

Микита зітхнув, витягнув руки з кишень і подивився на мене. Його обличчя пом'якшилося, а в погляді з'явилася провина.

— Пробач, Ніко... — тихо мовив він, підходячи трохи ближче. — Це ж було наше побачення, а я зіпсував його своїми психами. Мені справді шкода.

Його теплий тон мене трохи заспокоїв, хоча внутрішня паніка нікуди не зникла.

— Та ні, Микито, ти що, — швиденько запевнила я його, намагаючись знову посміхнутися. — Нічого ти не зіпсував. Усе нормально, чесно.

— Ні, не нормально, — похитав він головою, а потім раптом дещо хитро примружився. — Знаєш що? Давай валити звідси. Поїхали в центр, знайдемо якесь затишне місце й чогось поїмо. А то на цій вечірці з усього «меню» були тільки чіпси й якісь сумнівні канапки.

— Я й ті не спробувала.

— Тим паче!

Поїсти?! О, поїсти Ніколь Крук любила понад усе на світі! Особливо після цілого дня на нервах. А якщо врахувати, що чим далі ми опинимося від Каті з Вадимом, тим менше шансів, що Микита ринеться влаштовувати лицарські розбірки... це була ідеальна пропозиція.

— Ну що ж… — я удавано замислилася на секунду, а потім розпливлася в усмішці. — Це чудова ідея! Я страшенно голодна.

— От і добре! — з полегшенням розсміявся Микита, підставляючи мені свій лікоть. — Ходімо, викличемо таксі.