17.

Дзеркало у спальні Каті показало людину, яку я вже й сама почала забувати. Чорна коктейльна сукня на тонких бретелях ідеально підкреслювала фігуру, кучері були приборкані гелем для укладки й зібрані в елегантний пучок, а легкий вечірній макіяж вигідно виділяв очі. Я випросталася й усміхнулася своєму відображенню. Ось вона — справжня Ніколь.

Ми приїхали за потрібною адресою близько дев’ятої вечора. То був двоповерховий приватний будинок на околиці міста, орендований під гучну студентську тусовку. Уже з вулиці лунав важкий, глухий бас, що змушував вібрувати шибки, а з розчахнутих дверей виривалося кольорове світло софітів. На подвір’ї та в просторій вітальні вирувала святкова атмосфера: сміх, дзенькіт пляшок із пивом, суміш найрізноманітніших парфумів і спалахи гірлянд.

— Ми з Вадимом побігли по коктейлі. Тобі щось узяти? — гукнула Катя мені прямо у вухо, аби перекричати музику.

— Ні, я пошукаю Микиту.

— Добре. Удачі тобі, — Катя чмокнула мене в щоку. — Нехай це побачення буде незабутнім.

Вони з Вадимом швидко розчинилися в напрямку імпровізованого бару, залишивши мене саму в самій гущавині людей.

На мене накотило хвилювання. Серце калатало десь у горлі, а пальці злегка тремтіли. Я пробиралася повз танцюючих студентів, розгублено роззираючись навколо. Де Микита? Чи помітить він мене? А що, як я виглядаю занадто... занадто прагнучою його вразити? Точно, я перестаралася! Треба було одягнути джинси.

Паніка наростала з кожним кроком, аж поки в моїй долоні не завібрував мобільний. На екрані світилося повідомлення від Микити:

«Я за твоєю спиною».

Подих перехопило. Я повільно, наче під дулом пістолета, обернулася.

Микита стояв за два кроки від мене, спираючись плечем на колону тераси. У темній сорочці з підкоченими рукавами, яка підкреслювала його широкі плечі, він виглядав просто карколомно. Я не бачила цієї сорочки в його шафі, тому припустила, що він позичив її в когось із друзів.

— Привіт, Микито, — я вичавила з себе усмішку, намагаючись не згоріти від сорому.

— Вау... — відповів він, відштовхуючись від колони й підходячи ближче. Його голос звучав низько й трохи приглушено через музику. — Ніколь... ти виглядаєш просто неймовірно. Серйозно, у мене слова відбрало.

— Дякую, — щоки миттєво запалали червоним.

Така оцінка з його боку вартувала годин зборів.

Не минуло й п’яти хвилин, як до нас підійшли двоє його товаришів із пластиковими стаканчиками в руках.

— Ого, Ковальський! — вигукнув один із них, хитро примружившись і просканувавши мене поглядом. — А це що за красуня поруч із тобою? Невже та сама сестра твого сусіда?

— Хлопці, це Ніколь, — Микита миттєво випростався, наче захисний бар’єр, і легким, майже недбалим жестом поклав долоню мені на талію, притягуючи трохи ближче до себе. — А це Денис і Макс — хлопці з моєї команди. І вони вже йдуть шукати собі інші розваги.

— Та годі тобі! Дай хоч познайомитися! — засміявся другий. — Ніколь, він нам про тебе багато розповідав.

— Ну… не стільки про тебе, скільки про свої побоювання, що ти його відшиєш, — виправив Макс, а Денис кивнув. — А він не звик, щоб його хтось відшивав чи ігнорував.

— Все, ходімо звідси! — прошепотів Микита, беручи мене за руку й спритно лавіруючи між танцюючими людьми подалі від своїх зацікавлених друзів. — Поки що тобі краще триматися на відстані від моїх друзів.

— Чому?

— Щоб вони мене не соромили.

Ми опинилися трохи далі від епіцентру натовпу, де динамічна музика змінилася на ритмічний танцювальний трек. Микита не випускав моєї долоні, і це просте торкання посилало легкі імпульси струму по всьому тілу.

— То як пройшла співбесіда? — вигукнув він, посміхаючись і рухаючись у такт музиці. — Взяли?

— Взяли! — із гордістю відповіла я, трохи піднімаючись навшпиньки. — З понеділка виходжу на стажування!

— Це ж чудово! — його очі спалахнули щирим захопленням. Він схилився трохи нижче до мого вуха, щоб його було краще чути. — Здається, мені доведеться полюбити каву. Бо я збираюся випивати там щонайменше по дві чашки на день, аби просто бачити тебе за стійкою.

— Це зовсім не обов'язково! — засміялася я. — Тим паче, я поки що не гарантую, що та кава буде смачною. Я ще не вмію її варити.

— Тоді буду брати чай. Його важко зіпсувати, — упевнено перебив він, звівши погляд прямо на мої губи, а потім знову в очі. — Я все одно приходитиму. Навіть якщо ти мені просто воду в чашку наливатимеш.

Музичний ритм у колонках раптово уповільнився. Діджей переключив трек на м’яку, чуттєву повільну композицію. Натовп навколо нас сповільнився, люди почали ділитися на пари.

Микита зробив крок уперед, та кинув на мене запитальний погляд, наче просив дозволу. Я кивнула, і він обхопив мене за талію обома руками й легким рухом притягнув прямо до свого тіла. Усі мої внутрішні запобіжники миттєво згоріли. Він був так близько. Я відчувала тепло його грудей, запах його парфумів та прискорений ритм його серця. Від шаленого хвилювання й несподіваного інтимного моменту я зробила необережний крок убік і... наступила підбором прямо йому на кросівок.

— Ой! — зойкнула, присоромлено прибираючи ногу. — Вибач! Боже, Микито, вибач, я просто...

— Все добре, — м’яко перебив він, не випускаючи моєї талії, а навпаки — лише міцніше притискаючи мене до себе, щоб я не втратила рівновагу. Його погляд став неймовірно ніжним. — Треба буде зробити рентген мізинця, але...

— Чорт!

— Та я жартую.

Я затамувала подих. Це була настільки інтимна, тонка мить, що довколишній шум немов перестав існувати. Я навіть музики не чула. Мені здавалося, що ще секунда — і він нахилиться й поцілує мене...

Аж раптом Микита закляк, а магія моменту розвіялася.

Його тіло напружилося, як сталева пружина. Рука на моїй талії стиснулася, а ніжний погляд миттєво згас, змінившись на здивований і суворий. Він дивився кудись далеко через моє плече, прямо в натовп.