16.

— Катюхо, я отримала роботу! — вигукнула я замість привітання, завалюючись у коридор разом із важкезним шопером.

— Серйозно?! — Катя сплеснула в долоні й кинулася мені на шию. — Боже, Ніко, це ж просто фантастика! Вітаю!

— Дякую! Правда, є один крихітний нюанс… — я зняла туфлі й стомлено притулилася до стіни. — Працюватиму в одну зміну з бритоголовим амбалом із нашої общаги. Тим самим, який погрожував скрутити мені шию на кухні. Але то дрібниці! Він же погрожував не мені, а Тимофію. Тож це проблеми Тимофія.

— Ого… Ну ти й екстремалка, Крук, — засміялася Катя, пропускаючи мене далі в квартиру.

Я зробила кілька кроків углиб коридору й раптом завмерла, ніби вкопана.

Моєму погляду відкрилися двері до санвузла. Ванна. Чистий білосніжний унітаз, до якого не треба стояти в черзі з трьома сусідами по поверху. І… дзеркало. Велике, чисте, без чужих відбитків пальців і мильних розводів.

Я бувала у Каті мільйон разів. Раніше ці буденні речі здавалися мені абсолютно природними, непомітними, банальними. Але тепер, після десяти днів у пеклі гуртожитського побуту… Я була готова віддати душу, нирку й свій перший аванс бариста за одну-єдину годину самотнього користування цими благами цивілізації.

— Катю… — тихим, тремтячим голосом мовила я, вказуючи пальцем на ванну кімнату. — Благаю тебе. Дозволь мені туди зайти. Полежати в гарячій ванні. З пінкою. Я благаю.

Катя здивовано кліпнула очима, а потім зайшлася дзвінким сміхом.

— Боже, Ніко, ти звучиш так, ніби повернулася з безлюдного острова! — сміялася вона, відштовхуючи мене в бік ванної. — Заходь, звісно! Набирай воду, бери будь-які мої гелі, скраби, маски, можеш зробити піну з ароматом кокоса — користуйся всім, чим хочеш. Поки ти там відкисатимеш, я заварю нам чаю. Але маю одне прохання: стеж за часом, бо скоро підтягнеться Вадим і, як завжди, буде нас підганяти.

— Добре! Дякую! — вигукнула я й прошмигнула всередину.

Клацання замка пролунало для мене як найсолодша музика у світі. Приватність! Це найкраще слово у світі.

— О май гад! У неї навіть тампони просто стоять на поличці… — заскиглила я. — А мені свої доводиться ховати так, наче я в них кокаїн транспортую.

Я ввімкнула гарячу воду на повну потужність і з великим натхненням вилила в струмінь щедру порцію піни, а потім ще й морської солі додала — ну щоб узагалі по-багатому.

То було блаженство. Абсолютний оргазм для тіла й душі. Гаряча вода м'яко обійняла мою шкіру, бульбашки піни лопалися біля вух із тихим, заспокійливим шелестом, а навколо пахло косметичними засобами та чистотою. Я заплющила очі й сповзла глибше, залишивши на поверхні тільки ніс і очі.

«Як мало людині треба для щастя, — думала я, занурюючи руки в густу піну й розтираючи запашний гель по шкірі. — Всього лише гаряча вода й можливість помити голову без ризику підхопити грибок на підлозі спільного душу».

Я намастила обличчя зволожувальною маскою, лягла на спину й відкинула голову на м'який бортик. У цей момент я почувалася щонайменше імператрицею Всесвіту. Увесь стрес останніх днів випарувався. Це було найкраще СПА у моєму житті.

— Ніко! — до мене долинув голос Каті. — А що дівчатам казати, коли вони почнуть допитуватися, де Тимофій?!

Я відкинула вологе волосся назад і солодко потягнулася в гарячій піні.

— Мені настільки набрид той Тимофій, що взагалі байдуже! — голосно гукнула я у відповідь. — Скажи їм, що він не прийде через пронос! Або що його НЛО викрало! Мені все одно!

Головне, що там буду я. Чиста, пахуча, нафарбована, з ідеально укладеним волоссям та в красивій сукні. Абсолютно жіночна.

Аж тут у коридорі пролунав важкий тупіт кроків, брязкіт ключів і низький чоловічий голос. Прийшов Вадим.

З важким зітханням і неохотою я змусила себе вилізти з неземного кокосового раю. Загорнувшись у великий м'який рушник, я витерлася, одягла Катін халат і прочинила двері ванної.

У коридорі стояв Вадим — високий, плечистий юнак із коротким темним їжачком волосся й спокійним, але завжди дещо іронічним поглядом. Він був тим самим класичним «надійним хлопцем»: не багатослівним, трохи суворим, але заради Каті готовим перевернути світ.

— О, Ніколь, привіт, — мовив він, підвівши очі й коротко посміхнувшись. — Давно не бачилися.

— Привіт, Вадиме! — щиро мовила я й одразу додала: — Дякую тобі величезне за одяг! Твої речі мене просто рятують.

Вадим випростався, склав руки на грудях і дещо скептично похитав головою, змірявши мене поглядом.

— Та нема за що… Але, якщо чесно, Ніко, мені дууууже не подобається те, чим ти займаєшся, — абсолютно серйозно зауважив він, і в його голосі прохопилися нотки чистої чоловічої солідарності. — Я співчуваю тому Микиті. Хлопець щиро намагається з тобою зблизитися, а ти дуриш його. Це якось того… не по-людськи.

Провина пропекла мене зсередини, але я лише вперто здійняла підборіддя.

— Я розповім йому правду! — твердо мовила я. — Обов'язково розповім.

— І коли ж? — примружився Вадим. — Сьогодні?

— Коли Микита настільки закохається в мене, що просто не зможе кинути навіть попри образу! — випалила я. — Або взагалі, коли ми одружимося. Чи коли дітей народимо! Але точно не сьогодні, Вадиме. Не сьогодні.