15.

Неділя обіцяла бути насиченою. На один день випадало одразу дві вибухові події: о чотирнадцятій — співбесіда, а ввечері — та сама вечірка, яка плавно перетікала в наше з Микитою перше побачення. Що перша, що друга змушували мене хвилюватися до тремтіння в колінах.

З самого ранку я носилася кімнатою, як навіжена. На щастя, Ковальського не було вдома — він пішов до хлопців. Я спакувала у великий шопер усю потрібну косметику, сукню та плойку, щоб одразу після співбесіди рвонути на інший кінець міста до Каті й уже в неї спокійно зібратися на вечірку.

Тепер образ на співбесіду. Проблема полягала в тому, як вийти з гуртожитку. Вахтерка не мала побачити, що повз неї проходить якась симпатична дівчина. Тому мені довелося вдатися до «техніки цибулі». Я вдягла ділові брюки, красиву світлу блузку й зробила легкий макіяж, а зверху поспіхом натягнула величезну олімпійку Тіма, об'ємні спортивки, опустила кепку на лоба й начепила окуляри. Виглядав цей кокон дико, але головне, що маскування спрацювало.

Опинившись за квартал від гуртожитку, я забігла за кущі калини, швидко скинула верхній шар одягу, заховала його в шопер, випустила кучері з-під кепки й узула туфлі. За хвилину із заростей вийшла абсолютно інша людина — стильна, ділова дівчина. Трохи спітніла та захекана, з сухим листям у волоссі,  але то вже дрібниці.

Кав'ярня «Арома» виявилася надзвичайно затишним місцем. Усередині приємно пахло кавою та корицею. Пастельні тони, м'які крісла, панорамні вікна, з яких відкривався вид на сквер, і тиха джазова музика — це місце здавалося справжнім райським куточком. Якби у мене були гроші, я б тусувалася там щодня.

— Ніколь? — до мене підійшла висока, доглянута жінка років тридцяти п'яти з приємною усмішкою. — Я Оксана, власниця. Ходімо за дальній столик, поспілкуємося.

Розмова пройшла легко. Пані Оксана виявилася доброзичливою та вимогливою водночас. Вона розпитала про мій досвід, розклад в університеті та перевірила, наскільки добре я орієнтуюся в кавовому меню. Я трималася впевнено, чітко відповідала на запитання й щиро посміхалася. Мотивація мати власні гроші робила дива.

— Ти мені подобаєшся, — посміхнулася пані Оксана, відкладаючи моє резюме. — Енергійна, позитивна, з графіком ми підлаштуємося. Вітаю, ти прийнята!

— Дякую! Дякую величезне! — у мене аж від серця відлягло. Працевлаштована! Нарешті!

— Ходи, я покажу тобі робочу зону й познайомлю з колегою, — Оксана підвелася й жестом запросила мене за стійку.

Ми пройшли повз вітрину з тістечками та рушили в невелику службову кімнату, що слугувала роздягальнею та мініскладом.

— Гошо, підійди на хвилинку! — гукнула Оксана кудись убік службового входу.

З дверного отвору виринула велетенська постать, і моє серце миттєво зробило смертельну петлю, а потім просто зупинилося.

Зі службового приміщення вийшов кремезний, похмурий бритоголовий велетень. Той самий бандюк, який запровадив режим дідівщини у гуртожитку та погрожував Тіму на кухні. Я затамувала подих, очікуючи, що слідом за ним вирине і його худорлявий поплічник, але, на щастя, його там не було.

Першою думкою було: «Тікати! Сказати, що я передумала, підібрати сумку й бігти що є сил!» Працювати в одному приміщенні з людиною, яка погрожувала переламати тобі ребра, здавалося самогубством. Мої ноги стали ватяними. Спина миттєво вкрилася холодним потом, а подих перехопило.

«Все, — промайнуло в голові. — Мені гаплик. Так і знала, що рано чи пізно ми зустрінемося знову. Тільки тепер поряд немає Микити, і мене нікому захистити».

— Ознайомся, це Гоша, — тим часом спокійно промовила пані Оксана, навіть не підозрюючи про мій мікроінфаркт. — Він у нас відповідає за чистоту та порядок, а також допомагає розвантажувати доставку продуктів. А це Ніколь, наша нова бариста.

Гоша поволі перевів важкий, похмурий погляд з Оксани на мене. Його брови зсунулися, але вже за мить губи вигнулися в усмішку.

— Привіт, — ввічливо мовив він, кивнувши мені. — Приємно познайомитися.

Це було дивно. Я чомусь була впевнена, що він відразу кинеться битися.

Стоп. Він же не впізнав мене. Він погрожував Тіму, а не Ніці. Боже, як добре, що мене оточують настільки неуважні люди!

— Д-доброго дня, — вичавила я із себе, намагаючись, аби голос не тремтів, і змусила себе мило посміхнутися.

Я стиснула кулаки й спробувала опанувати паніку. Ніко, зупинися. Як казав Микита, треба подивитися своєму страху в очі. До того ж із дівчатами цей амбал, здається, поводиться цілком адекватно. А головне — чим швидше я зароблю власні гроші, тим швидше з'їду з того бісового гуртожитку й позбудуся цього пекла з подвійним життям!

— Ну що ж, мені все зрозуміло, — повернулася я до Оксани, роблячи глибокий вдих. — Я готова вийти на стажування вже завтра.

— Чудово! — сплеснула в долоні власниця. — Чекаємо на тебе о п'ятнадцятій!

— До побачення, пані Оксано. До зустрічі, Гошо, — якомога спокійніше мовила я й, ввічливо посміхнувшись амбалу, попрощалася.

Вискочивши з кав'ярні на свіже повітря, я витерла лоб. Оце так поворот. Кому скажи — не повірять!

Але часу на паніку не було — годинник вперто відраховував час до вечірки. Я підхопила свою торбу з речами й побігла до зупинки, щоб сісти на тролейбус і вирушити до Каті.