14.

Зазвичай тиша читальної зали діяла на мене заспокійливо, але тільки не тієї суботи. Я сиділа за партою у дальньому кутку читальної зали, обклавшись з усіх боків товстими підручниками з менеджменту та відкритим довідником. Монітор мого ноутбука світився таблицями, але я вже хвилин двадцять поспіль перечитувала один і той самий абзац, проте не могла збагнути, про що в ньому йдеться.

Нерви були на межі. Моє серце калатало так, ніби це було справжнісіньке перше побачення, а не зустріч двох студентів для роботи над спільним завданням. Я в тисячний раз поправила волосся — сьогодні воно було розпущене, неслухняними хвилями спадало на плечі. Із задоволенням зав’язала б його у хвіст, але моя параноя не дозволяла цього зробити — мені здавалося, що так я стану занадто схожою на Тимофія.

Якби хтось ще тиждень тому сказав мені, що я чекатиму на Микиту Ковальського з таким трепетом, я б лише висміяла цього фантазера. Раніше я б навіть не глянула в його бік. Точніше, глянула б — але суто з естетичних міркувань, як дивляться на гарну картинку в журналі чи скульптуру в музеї, бо спростовувати факт його дивовижної привабливості просто безглуздо. Для мене він був черговим самозакоханим красунчиком, від якого варто триматися якнайдалі. Але тепер, побачивши його щирість, вразливість і безкорисливу турботу про людей поруч, я раптом із жахом усвідомила: цей хлопець — набагато глибша особистість, ніж здається.

Тихі кроки змусили мене здригнутися й підняти голову.

Зі сходинок читальної зали спускався Микита. У тій самій зеленій футболці, з акуратно вкладеним волоссям, він виглядав просто приголомшливо. Але мою увагу більше привернув пакет із супермаркету, який він тримав у правій руці.

Він підійшов до мого столу.

— Привіт, — тихо мовив Микита й поклав пакет прямо біля мого конспекту. — Це тобі.

— Що там?

— Півтора кілограми апельсинів.

Я кліпнула очима, переводячи здивований погляд із цитрусових на нього.

— Апельсини? Навіщо?

Микита вмостився на стілець навпроти, трохи ніяково посміхнувся і пошепки пояснив:

— Ну... це ж у нас наче не побачення, тому з квітами приходити було б якось дивно й нав'язливо. Але й з порожніми руками сунутися до дівчини, яка тягнутиме на собі весь наш проєкт, мені совість не дозволила. Тому... ось. Вітаміни.

Напруга, що стискала мої груди останню годину, миттєво розпалася на атоми. Я не втрималася й тихо, щиро розсміялася, прикривши рот долонею, аби сувора бібліотекарка біля виходу не зробила нам зауваження.

— Дякую, Микито, — мовила я. — Це дуже оригінальний хід. Подарунок зараховано.

— Спершу я хотів купити ковбасу, — прошепотів він, — але в останній момент подумав: раптом ти не їси м'ясо.

Я насилу стримала гірке розчарування. Якби він приніс кілограм ковбаси, я б зробила йому пропозицію руки і серця. Прямо тут, у бібліотеці.

— Я їм м'ясо, — зазначила на майбутнє. — Тож, якщо у тебе ще раз виникне бажання купити мені ковбасу, то не стримуйся. 

— Запам'ятав.

Ми розклали конспекти й узялися до роботи. Точніше, до роботи взялася я, а Микита щиро намагався не здаватися повністю безпорадною декорацією. Я чудово розуміла, у якому напрямку шукати матеріал, як розписати етапи стратегічного планування та які ризики врахувати в аналізі. Микита ж у цій темі був повним нулем.

Бажаючи справити враження та показати, що він теж розуміється на менеджменті, він час від часу з вельми розумним виразом обличчя дивився на екран і видавав репліки на кшталт:

— О, дивись, оцих ризиків треба більше вписати.

При цьому він навіть не розумів, що за звір ті самі «ризики».

— Давай спершу розберемося з колонкою «Сильні сторони», — відповіла я, насилу стримуючи бажання сміятися.

— А-а... Ну тут просто. Можна вписати... «загальна потужність» і «бойовий дух компанії»? Як тобі?

Через пів години такої «колективної праці» Ковальський, здається, остаточно усвідомив, що вразити мене економічним інтелектом сьогодні не вийде. Він відкинувся на спинку дерев'яного стільця, склав руки на грудях і декілька секунд мовчки спостерігав за тим, як я набираю текст на клавіатурі.

— Ніколь, — раптом тихо, але дуже виразно мовив він.

Я відірвалася від екрана й підвела на нього очі.

— Що? Хочеш узятися за перезентацію?

— Ні, — Микита всміхнувся, але в його погляді з'явилася дивна, пряма рішучість. — Я просто зрозумів, що на полі економічного планування у мене немає жодного шансу. Але за інших обставин я можу виглядати у значно кращому світлі. Чесно.

Я затамувала подих, відчуваючи, як щоки починає охоплювати гаряча хвиля.

— І які ж це «інші обставини»? — пискнула я. — Баскетбол?

— Ага. Хочеш піти на гру? 

Хочу! Звісно хочу. Я сидітиму у першому ряді та триматиму плакат з твоїм іменем.

— Недуже, — відповіла натомість, щоб набити собі ціну.

— А як щодо завтрашньої вечірки, — він перехилився через стіл. — Аліна казала, що запросила тебе. Ти ж підеш? Давай зустрінемося там? Без цього дурного навчання. Просто побачення.

У моїй голові миттєво спалахнула червона лампочка паніки: Тім же теж запрошений на цю вечірку! Але в той самий момент дівчача частина моєї душі солодко трепетала. Це було пряме, відкрите запрошення. Микита справді зацікавився мною.

І на цю вечірку я зможу прийти як нормальна дівчина: гарно одягнутися, зробити зачіску, нафарбуватися, а не поспіхом у смердючому туалеті натягувати на себе перше, що випало з наплічника!

— Добре, — я легенько усміхнулася, повертаючи погляд до ноутбука, аби сховати свій тріумф. — Я прийду.

— Домовилися, — очі Микити спалахнули щирою радістю, і він наче аж випростався на стільці. — Ти тільки запиши мені свій номер. Ну… щоб ми змогли знайти одне одного.

Я продиктувала йому номер свого мобільного.

Аж тут телефон у моїй кишені коротко та наполегливо завібрував. Спершу я подумала, що це Микита зробив виклик, аби я могла зберегти його номер. Але він похитав головою.