13.

Настільна лампа відкидала на підлогу довгу хитку тінь. Годинник на стіні відраховував вечірні хвилини, а в нашій кімнаті панував якийсь підозрілий, невиданий досі ажіотаж.

Я сиділа на своєму ліжку й крізь нові окуляри спостерігала за Микитою. Останні дві години він поводився так, ніби в гуртожитку чекали з перевіркою щонайменше комісію з Міністерства освіти. Спочатку він почистив та розставив попід стінкою усе своє взуття, потім зробив кілька ходок у пральню, а пів години тому пішов до душової і повернувся звідти не лише зі свіжим запахом гелю, а й з ідеально поголеним підборіддям.

А тепер Ковальський сидів за своїм столом і з глибоким розпачем в очах гортав товстий стос чужих, дрібно списаних конспектів.

— Микито, — не витримала я. — До тебе що, мама з інспекцією їде? Чи ректор особисто вирішив завітати на чай? Що за кіпіш?

Микита здригнувся, відриваючи погляд від зошита з теорії менеджменту. На його щоках раптом проступив легкий, абсолютно нетиповий для нього рум'янець.

— Та ні, — він збентежено почухав потилицю, трохи присоромлено всміхаючись. — Просто... завтра ж ми з Ніколь маємо зустрітися. Щодо проєкту. Треба підготуватися, бо зранку в мене тренування, я нічого не встигну.

Він підвівся, підійшов до шафи й витягнув звідти дві футболки: одну строгу чорну, іншу — темно-зелену, яка ідеально пасувала до його очей.

— Слухай, Тіме, яка краще? Червону я відклав, занадто яскрава, мабуть... — він потер шию й зітхнув, дивлячись на мене з такою щирою беззахисністю, що моє серце солодко стиснулося. — Чорна чи… все ж зелена?

Я міцніше вхопилася за край ковдри, аби не розреготатися й не зіпсувати суворий вид Тіма. Двометровий капітан збірної, авторитет для місцевих хуліганів і мрія половини дівчат університету зараз переживав через колір футболки перед зустріччю зі мною! Це було надзвичайно смішно і водночас так по-дитячому мило, що мені вартувало величезних зусиль зберегти байдужий вираз обличчя.

— Зелена нормальна, — стримано оцінила я. — Тобі личитиме.

— Дякую, — Микита кинув чорну на ліжко, а зелену обережно повісив на стілець. Потім знову глянув на конспекти й важко видихнув. — Чесно кажучи, Тіме... я намагаюся бодай щось зрозуміти по темі того клятого проєкту, але не виходить. Я ж усе життя тільки спортзал і тренування бачив, на лекціях бував через раз. Сесії якось самі закривалися. А тепер... дідько, мені здається, що вона вирішить, ніби я тупий.

Я кліпнула очима, розглядаючи його. У його голосі було стільки справжнього, непідробного хвилювання, що мені захотілося обійняти його та погладити по голові.

— Не переймайся, Ковальський, — мовила я вже м'якше, нахиляючись уперед. — Я взагалі-то говорив із Ніколь. Розповів їй трохи про тебе... Порадив придивитися. Запевнив, що ти нормальний хлопець.

Очі Микити миттєво спалахнули. Вже за секунду він опинився поруч і з такою силою стиснув моє плече в пориві вдячності, що воно аж хруснуло.

— Серйозно?! Чуваче, ти просто кращий!

— Гей-гей, легше, ти мені зараз кістки поламаєш! — здавлено прохрипіла я, поправляючи оправу. А потім, спіймавши момент, пафосно надула груди: — Але май на увазі... Якщо ти мою сестру якось образиш чи, не дай боже, розпускатимеш руки... то я...

Я запнулася на півслові. Мій мозок гарячково запрацював, намагаючись додумати фінал погрози. Чим, цікаво, худорлявий, невпевнений у собі Тім може погрожувати кремезному баскетболісту? Вкусити за палець? Напісяти йому на ліжко?

Я так і не вигадала переконливого закінчення. Проте Микита, здається, усе зрозумів і без слів. Він підняв долоні в захисному жесті й цілком серйозно мовив:

— Зрозумів. Навіть не думав про таке… Ну, якщо зовсім відверто, то думав, але чисто в теорії. Та я запевняю, все буде максимально шляхетно. Слово даю.

Я задоволено кивнула й, спираючись спиною об стіну. Тема стосунків закрутилася сама собою, і моя дівоча цікавість спалахнула з новою силою. Тому я вирішила скористатися нагодою:

— Слухай, Микито... а в тебе взагалі багато дівчат було? В плані... серйозних стосунків.

Микита вмостився на своєму ліжку, витягнувши довгі ноги, і замислено звів погляд до стелі.

— Та як тобі сказати... Були дівчата, звісно. У школі зустрічався з однією дівчиною майже рік, але то таке, дитяче. В універі... ну, подобався кільком, з кількома ходив на побачення, з однією навіть жили разом пару місяців. Але швидко розійшлися. Не моя то була людина, знаєш. Та й взагалі, важко підтримувати стосунки, коли ти пів життя перебуваєш на тренуваннях.

Він говорив спокійно й щиро, але всередині мене все одно спалахнув гарячий, липкий укол раптових ревнощів. «Пару місяців жили разом»? «З кількома ходив на побачення»? Мозок негайно намалював образ якоїсь довгоногої красуні, яка в одній лише його футболці готувала сніданок.

Я перевела погляд на його тумбочку, де зараз сидів той самий ведмедик, що привернув мою увагу раніше.

— А це що? — я кивнула на іграшку, готуючись почути чергову історію про «колишню, яка подарувала на пам'ять».

— Оце? — Микита м'яко усміхнувся, беручи ведмедика у свою величезну долоню. Погляд його став надзвичайно теплим. — Та ні. Це моя сестра зв'язала. Мені тоді років п'ятнадцять було, я в лікарні лежав із важким переломом ноги після змагань, сидів на знеболювальних і дико сумував. А вона якраз ходила на гурток рукоділля. Принесла мені цього ведмедя, щоб настрій покращити. Відтоді тягаю його із собою як талісман.

Гаряча хвиля ревнощів у моїх грудях миттєво згасла, залишаючи замість себе приємне, м'яке тепло.

— Це ж не по-гейски? — уточнив Микита. — Бо пацани інколи кепкують з цього ведмедика.

— Зовсім ні! — абсолютно щиро мовила я. — Гарна історія. 

— Ага, — Микита обережно поставив ведмедика назад, а потім подивився на мене. Його очі хитро примружилися. — До речі, Тіме... а що там у тебе зі стосунками? Ти так про сестру турбуєшся, а про себе мовчиш. Як у вас із Катею?