12.

Ми зайшли до буфету. Там було тепло, гамірно і божественно пахло випічкою. Після смердючого гуртожитка це місце здавалося справжнім острівцем затишку.

— Сідай, — Катя м’яко штовхнула мене в бік вільного столика в кутку. — Зараз я все принесу.

Я вдячно опустилася на дерев’яний стілець, із полегшенням спираючись спиною об стіну. За кілька хвилин подруга повернулася, тримаючи в руках тацю з двома гарячими сосисками в тісті, великими порціями запеченої картоплі під сиром і двома чашками чаю, від яких ішла запашна пара.

— Тримай, — з усмішкою мовила вона, розставляючи тарілки. — Сподіваюся, це врятує тебе від голодної смерті й допоможе протягнути до стипендії.

— Однозначно допоможе, — вдячно кивнула я.

Перший же шматок сосиски в тісті змусив мене заплющити очі від задоволення. Гаряча їжа миттєво розігнала залишки ранкового стресу й паніки. Все-таки шлунок має дивовижну владу над емоційним станом: з кожним ковтком солодкого чаю життя вже не здавалося таким безрадісним, а настрій стрімко повертався до норми.

— Ну що, жити будеш? — хитро усміхнулася Катя, спостерігаючи за тим, із якою швидкістю я розправлялася з їжею.

— Не просто жити, а процвітати, — вичавила я між жуванням і витерла губи серветкою. — Катю, ти моє спасіння. Не знаю, що б я без тебе робила… Якби ти ще пожити до себе пустила…

— Я ж казала, що хазяйка не дозволяє, — насупилася вона.

— Та знаю, знаю.

Аж раптом Катя щось згадала й почала гарячково порпатися у своїй об’ємній сумці.

— До речі! Я ж тобі подарунок принесла. Ледь не забула!

— Подарунок? Мені? — здивувалася я.

— Тобі, тобі, — Катя дістала невеликий твердий футляр і з виразом тріумфу на обличчі клацнула замочком. — Дивись.

Вона витягла звідти окуляри в масивній, стильній чорній оправі. Великі, дещо прямокутні, вони виглядали дуже… виразно.

— Але навіщо? У мене ж ідеальний зір, — я спантеличено глянула на подругу.

— Це не для зору, — пояснила Катя. — Це окуляри мого двоюрідного брата. Він у мене ще той хіпстер — цю оправу тягав чисто для іміджу, бо, бачте, «це додає інтелектуального шарму». Минулого тижня він заходив у гості й забув їх у мене на комоді. Коли я їх учора знайшла, мене просто осяяло!

Вона простягнула окуляри через стіл.

— Приміряй. У них твоє обличчя взагалі по-іншому виглядатиме. Це ж ідеальне маскування! Наче маска для супергероя.

Я взяла окуляри. Скельця в них справді були звичайнісінькі, без діоптрій. Я начепила їх і поглянула на своє відображення в темному склі вимкненого екрана смартфона.

Результат перевершив усі мої очікування. Масивна оправа візуально змінювала риси обличчя, робила вилиці гострішими, а погляд — суворішим і трохи «ботанським». Риси стали менш ніжними, зміщуючи акцент з очей на загальну геометрію образу.

— Боже мій... — видихнула я, повертаючись до Каті. — І як я сама до цього не додумалася?

— Ніко, це просто бомба! Ти реально схожа на пацана.

— Якийсь фіговий комплімент, якщо чесно…

Як не крути, це було якнайкраще рішення для мого майбутнього маскування. Адже зовсім скоро мені доведеться зустрічатися з Микитою вже у своєму справжньому вигляді — як Ніколь, працюючи над спільним проєктом. І чим більше деталей відрізнятиме мене в образі Тіма від мене справжньої, тим менше шансів, що він щось запідозрить під час наших зустрічей.

— Дякую тобі, Катю, — я перехилилася через стіл і міцно обійняла її.

— Та нема за що, — відмахнулася та, хоча було видно, що їй приємно. — Головне — не загуби їх і не розбий.

Саме в цей момент двері буфету знову рипнули, і до приміщення зайшла гамірна компанія. Я випадково кинула погляд у бік входу й заніміла: прямо до нашого столика прямували Марина й Аліна — наші з Катею спільні одногрупниці.

Я поправила окуляри й втупилася в екран смартфона, намагаючись вигадати пояснення, чому так виглядаю.

— О, Катюхо, привіт! — вигукнула Марина, спираючись долонею об край нашого столу. — А ми думаємо: ти чи не ти…

— Привіт, дівчата, — Катя відпила чай і посміхнулася. — Та я тут неподалік у справах пробігала, вирішила заскочити перекусити. А ви тільки з пар?

— Ага, щойно вирвалися! Думали щось перехопити, а потім у торговий центр заїхати, — підхопила Аліна, перевівши зацікавлений погляд на мене.

Вона дивилася прямо на моє обличчя — на нові окуляри, на волосся, що визирало з-під кепки, на мій безформний худі. Я затамувала подих, очікуючи запитання. Проте в її очах не спалахнуло жодного вогника впізнання. Вона сприйняла мене як звичайного, трохи сором’язливого хлопця.

Маскування дійсно працювало!

Помітивши зацікавлення одногрупниці, Катя вирішила відплатити мені за те, що я зробила її дівчиною Тіма. Вона раптом скорчила найневинніший вираз обличчя й легенько кивнула в мій бік:

— Дівчата, знайомтеся. Це Тім — мій давній приятель.

Я ледь не поперхнулася залишками чаю, але вчасно подавила кашель і лише вичавила з себе низьким, хрипким баритоном:

— Добридень.

— О, привіт, Тіме! — Аліна мило усміхнулася, злегка нахиливши голову. Мені залишалося тільки сподіватися, що вона не почне фліртувати зі мною. Чесно, вже й цьому б не здивувалася. — Приємно познайомитися.

Катя ледве стримувала усмішку, що так і норовила вирватися назовні.

— Слухай, Тіме, — перебила подругу Марина. — У суботу ми збираємо тусовку. Це буде перша вечірка цього року. Треба добре відірватися! Всі наші будуть. Катю, тебе вже запросили?

— Так. Я буду зі своїм хлопцем і Ніколь.

— І Тіма з собою беріть, — вона кивнула на мене.

— Як мило з вашого боку! — плеснула в долоні Катя, а потім із фальшивою турботою глянула на мене. — Як тобі така ідея?

— Ну… — почала я. — Взагалі-то…

— Відмови не приймаються! — махнула рукою Аліна. — Ми чекатимемо на тебе.

— Ну все, ми побігли по каву. До зустрічі! — дівчата попрощалися й рушили до стійки замовлень.