11.

Раптовий дзвінок смартфона розітнув тишу кімнати саме в той момент, коли я намагалася непомітно заправити пасмо волосся під шапку. На екрані з’явилося фото Каті.

— Алло, — прошепотіла я, знижуючи гучність динаміка до мінімуму.

— Привіт! Ти в гуртожитку? — без зайвих прелюдій випалила подруга. На тлі чувся шум вулиці та гудок тролейбуса. — Я тут неподалік, у справах пробігала. Можемо зустрітися.

— Катю, ти навіть не уявляєш, як це вчасно, — щиро відповіла я, полегшено видихаючи. — Мені якраз треба провітрити голову.

Після емоційного розгону від паніки до щирої розмови з Микитою мої мізки потребували термінового перезавантаження. Мені дико хотілося на свіже повітря. А ще більше хотілося виговоритися людині, яка знає мою справжню особистість. Розповісти, що цей двометровий баскетболіст, виявляється, не просто красива картинка з пресом, а хлопець із дивовижно глибокою душею. І що я, здається, опинилася за крок від того, аби закохатися в нього.

— Давай біля головного входу через п’ять хвилин.

Я швидко накинула жилетку Вадима, схопила наплічник і вже зробила крок до дверей, коли з-за шафи озвався Микита. Він якраз зашнуровував кросівки.

— О, Тіме, ти кудись виходиш? Зачекай секунду, я саме збираюся в магазин. Вийдемо разом.

— Е-е… гаразд.

Ми спустилися темними сходами гуртожитку. Я не могла розслабитися й постійно озиралася, чи немає поблизу тих покидьків. Здавалося, ось-ось вони вистрибнуть із коридору й схоплять мене за яйця. А яєць-то в мене й немає!

Микита помітив мою напругу, але стримався від зауважень, лише прискорив крок, аби ми швидше вийшли із замкнутого простору.

Як тільки вхідні двері відчинилися, осіннє повітря приємно охолодило обличчя. Неподалік від ґанку, гортаючи щось у телефоні, стояла Катя.

Микита на мить пригальмував, оглядаючи її, а потім його обличчя осяяла здогадка.

— О, ми вже бачилися! — він першим ступив уперед, дружньо кивнувши подрузі. — Ти ж із нашого потоку, так?

Катя відірвалася від екрана, на мить заклякла, переводячи погляд із Микити на мене в образі Тіма, але швидко опанувала себе й усміхнулася:

— Привіт. Ага, ми бачилися на менеджменті.

— Точно!

Микита раптом сповільнив ходу, трохи нахилився до мого вуха й по-змовницьки, стишеним тоном мовив:

— А в тебе симпатична дівчина, Тіме. Якщо захочете усамітнитися в кімнаті, ти тільки скажи. Я десь погуляю, аби ви могли провести час разом.

У мене в голові ніби щось коротнуло.

Яка дівчина?! Катя?!

Щоки миттєво спалахнули вогнем. Мозок відмовився видавати бодай одну адекватно сформульовану відповідь. Замість того щоб пояснити, що це просто подруга, колега, знайома — бодай хтось! — я лише розгублено кліпнула очима й вичавила:

— Дякую…

— Гаразд, бувайте, — підморгнув Микита й пішов у справах.

Ми залишилися стояти на алеї. Я заклякла на місці, дивилася йому вслід і тільки зараз до мене почала доходити повна абсурдність ситуації.

Дівчина. Катя — дівчина Тіма. Дівчина мого брата. Дівчина хлопця, який насправді дівчина!

— Е-е-е… Ніколь? — Катя підійшла ближче, склавши руки на грудях і підозріло мружачись. — Що це тільки що було? Чого він так витріщався на мене?

— Катю, от ти тільки не психуй… — я схопилася пальцями за скроні, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. — Він вирішив, що ти моя дівчина. Тобто… дівчина Тіма.

Катя витріщилася на мене, а потім її обличчя скривилося в кумедній гримасі — чомусь середній між шоком і спробою стримати сміх.

— Що?! Я твоя дівчина? Ти серйозно?! — вона не витримала й голосно пирхнула, закриваючи рот долонею. — Боже мій, Ніколь! Ти заплуталася у власному брехливому павутинні так, що скоро сама забудеш, хто ти така!

— Мені не до сміху! — зашипіла я, змушуючи її йти далі алеєю. — Я просто розгубилася! Коли він це сказав… я не встигла зреагувати!

— Ніка, це вже якийсь цирк, — Катя раптом стала серйознішою й торкнулася мого плеча. — Я ж казала тобі ще вчора: зізнайся йому. Поки все це не зайшло занадто далеко. З кожним днем твоя брехня обростає новими деталями! Тепер у тебе ще й «дівчина» з’явилася!

— Пізно, Катю, — гірко зітхнула я, опускаючи голову й розглядаючи носки своїх кросівок. — Тепер точно пізно.

— Чому?

— Тому що він подружився з Тімом! — вигукнула я тихіше. — Справді подружився. Ми сьогодні вранці… Він за мене заступився перед якимись бандюками на кухні, а потім розповів таке, про що навряд чи комусь розказує. Він мені довіряє! Як я зараз підійду й скажу: «Гей, Микито, а що? Я насправді дівчина, і всі ці дні ти ділився сокровенним із фантомом. Прикольно?» Він просто зненавидить мене за цю брехню. Вважатиме підлою маніпуляторкою!

— У тебе все одно немає вибору, — знизала плечима Катя. — Чим довше ти чекаєш, тим гірше.

— Поки залишимо все як є, — твердо вимовила я, хоч у душі сама сумнівалася у правильності цього рішення. — До того ж… є й плюс. Микита повністю довіряє Тіму. Він радиться з ним щодо Ніколь! Він розповідає, що відчуває, ділиться планами, питає поради. Це ж… це ж ідеальна розвідка! Я можу коригувати його кроки й дізнаватися про його справжні думки.

Катя зупинилася й схилила голову набік, дивлячись на мене з глибоким співчуттям.

— Вирішувати, звісно, тобі, подруго. Але я цю твою авантюру абсолютно не підтримую. Ти граєш із вогнем.

— Все-все, не вчи мене жити! — я вдавано зітхнула й благально поглянула на неї. — Краще нагодуй. У мене сьогодні сніданок віджали. Я голодна як вовк.

Катя пирхнула, але її погляд пом’якшав.

— Ох, у тебе просто-таки талант знаходити проблеми… Ходімо вже. Можливо, на ситий шлунок у тебе й мозок краще працюватиме.

Я засміялася, нарешті відчуваючи, як напруга трохи відступає, і ми покрокували в бік буфету.