10.

Велетень здригнувся й автоматично розтиснув пальці. Я осіла на слизький кахель, хапаючи ротом повітря та намагаючись намацати руками опору.

— О, Ковальський, — хрипко хмикнув високий, намагаючись зберегти невимушений вигляд, хоча його плечі помітно напружилися. — А ти чого розпереживався? Відколи це спортклуб за дрібноту заступається?

Микита не відповів. Він повільно ступив углиб кухні. Кроки відбивалися від стін важкою луною. У розстебнутій олімпійці, з мокрим від поту волоссям і темним поглядом він зараз найменше нагадував привітного хлопця із сусіднього ліжка.

— Я сказав: руки прибери, — повторив Микита. Голос низький, загрозливий і без жодної емоції. — І валіть звідси. Обидва.

— Ти нам не вказуй, капітане, — визвірився лисий, роблячи крок назустріч і намагаючись випнути груди. — Ми тут на два роки довше за тебе живемо. І якщо цей шкет не знає правил…

Він не встиг договорити. Микита скоротив відстань одним широким кроком, перехопив високого за комір спортивки й так притиснув його до стіни, що той не міг поворухнутися та дивився лише йому в очі.

— Мені байдуже, скільки ти тут стирчиш, — Микита нахилився до самого його вуха, говорячи майже пошепки, від чого навіть у мене побігли мурашки по шкірі. — Тім живе зі мною. Ще раз назвеш його шкетом, зачепиш хоч пальцем чи просто подивишся не так — я особисто піду до коменди. А після минулого виклику поліції твоє виселення займе хвилин десять.

— Мене вже кілька разів намагалися виселити. І що? Я досі тут.

— Але про це жодного разу не просив капітан збірної, яка вперше за всю історію університету перемогла в чемпіонаті. Кубок і досі стоїть на столі ректора.

Бандюк закляк. Його поплічник перевів погляд із Микити на розбиту тарілку з яєчнею.

— Та годі, Ковальський, чого ти… — худий підняв долоні. — Ми ж просто пожартували. Не знали, що це твій кореш.

Микита випустив комір велетня, і той відсахнувся, гарячково поправляючи кофту.

— Приберіть тут усе, — коротко кинув Микита.

Двічі повторювати не довелося. Старшокурсники поспіхом згребли яєчню та грінки, викинули у смітник і вислизнули з кухні.

Я все ще сиділа на підлозі, підібгавши під себе ноги, і заціпеніло дивилася на розмазаний по кахлю жовток. Мій сніданок. Мої останні гроші. Моя дурна спроба бути турботливою.

— Ти як? — Микита схилився до мене.

Він простягнув руку, перехоплюючи мене за передпліччя. Дотик був міцним і надійним. Я мимоволі здригнулася, згадавши про свій нещодавній вереск, і втиснула підборіддя в комір, низько насуваючи кепку.

— Нормально, — вичавила з себе хрипкий, здавлений баритон. — Дякую.

Він допоміг мені піднятися. Ноги трохи тремтіли, а спина в місці удару об стіну відгукувалася тупим болем. Микита оглянув мене, щоб переконатися, що мені нічого не зламали.

— Ходімо звідси.

Я була пригнічена від суміші страху, приниження й мерзенного безсилля.

 До дідька. 

Просто до дідька все це.

Переступивши поріг кімнати, я відразу кинулася до шафи. Витягла свій наплічник, кинула його на ліжко й почала, згрібаючи все підряд, скидати туди свої речі: конспекти, футболку Вадима, зубну щітку.

Микита завмер біля дверей.

— Тіме? Ти що робиш?

— Збираю речі, — відрізала я, не повертаючись до нього. Руки не слухалися, зошит з історії архітектури ледь не вислизнув на підлогу. — Я не буду тут жити. Ані дня більше.

— Чекай, заспокойся, — він ступив ближче, кладучи долоню на край мого наплічника й перериваючи цей хаотичний процес. — Ти через тих виродків? Я ж сказав, вони більше не підійдуть. Вони засранці, але не тупі.

— А що, як вони тебе не послухають? — я різко розвернулася. — Це не життя! Це якесь божевільне виживання! Я не збираюся щоранку озиратися на кухні й думати, чи не виб'є мені хтось зуби за шматок хліба! Краще пошукаю собі інше житло…

— А тобі є куди йти?

— Ні. Але… щось вигадаю.

— Тимофію, так справи не робляться, — його голос звучав твердо, без краплі глузування. — Якщо ти зараз утечеш, вони вирішать, що перемогли. Ти цього хочеш?

— Та хай вважають себе хоч королями Всесвіту! — гірко хмикнула я, висмикуючи наплічник з-під його руки. — Мені абсолютно все одно на їхні «титули», аби тільки не бачити їхніх пик і не відчувати себе… отак.

Микита склав руки на грудях, закриваючи собою вихід із кімнати. Його фігура здавалася монолітною, але в погляді не було тиску — лише дивна, доросла терплячість.

— У житті тобі ще не раз зустрінуться подібні придурки, — спокійно мовив він. — У навчанні, на роботі, просто на вулиці. Якщо щоразу згортати вудки й бігти при першій загрозі — ти все життя проведеш у схованці. Треба вчитися давати відсіч. Або хоча б стояти на своєму.

— Тобі легко говорити! — не витримала я, і в голосі знову пробилися високі, надламані нотки, які я поспіхом приглушила удаваним кашлем. — Подивись на себе! Ти двометровий спортсмен, тебе пів університету знає! Кого ти взагалі в цьому житті боявся? У тебе не відбирають їжу і не щимлять на кухні, як останнього невдаху!

Микита мовчав кілька секунд. Потім поволі відвів погляд.

— Ти справді думаєш, що я завжди був таким?

Він підійшов до свого столу, попорпався в шухляді й витяг невеликий фотоальбом. Перегорнувши кілька сторінок, він дістав один знімок і простягнув його мені.

Я глянула на фото… і заціпеніла.

Звідти на мене дивився худий, сутулий підліток у безформному, завеликому піджаку. Вузькі плечі, незграбні довгі руки, прищі на обличчі. Хлопець на фото виглядав так, ніби боявся власної тіні.

— Восьмий клас, — тихо сказав Микита, спираючись стегном об край столу. — Мене в школі дражнили «Драбиною». У паралельному класі були хлопці, які щодня забирали в мене кишенькові гроші. Я три місяці ходив додому манівцями, через якісь хащі, аби тільки з ними не перетнутися. Боявся навіть очі підвести.

Я перевела погляд із фотографії на Микиту — розкішного, впевненого хлопця з вираженими вилицями та спокійними зеленими очима. Контраст був настільки разючим, що в це майже не вірилося.