9.

— Тимофію, я на пробіжку. А ти можеш спати, якщо хочеш, — прогримів над вухом енергійний голос Микити, супроводжуваний гучним брязкотом дверної клямки та тупотом його важких кросівок.

Я солодко вилаялася в подушку й розплющила очі.

— Ну дякую, що дозволив, — прогарчала.

Заснути більше не виходило. Сонце світило в очі, від шапки чухалася голова, та й у животі вже бурчало від голоду… Що ж, якщо я все одно прокинулася через цього спортивного маніяка, то було б непогано приготувати сніданок. Тим паче, треба ж колись віддавати кулінарні борги.

З цими думками я полізла до холодильника.

— Ага, тут не розженешся…

На замизганій поличці лежали лише петрушка, енергетик та щось, що я спершу сприйняла за сир дорблю. Пізніше дізналася, що то ніякий не сир, а шматок старої запліснявілої шинки. Довелося спускатися до крамнички під гуртожитком. Там я придбала набір бідняка — чотири яйця, пів буханки хліба, дешевеньку ковбасу та два помідори.

Кухня на нашому поверсі виявилася окремим колом пекла. Бруднючі плити, покриті віковим шаром нагару, незрозумілі плями на підлозі та стійкий запах смаженої цибулі, який, здавалося, навічно в'ївся у стіни. Намагаючись торкатися поверхонь тільки ліктями й серветками, щоб не підхопити якусь невідому науці інфекцію, я обережно розклала свої продукти біля пательні.

Задум був простим — приготувати грінки з яєчнею. Проте мій внутрішній естет і майбутній дизайнер, вихований на витонченому сервіруванні з картинок у Pinterest, просто не міг зробити це неохайно. Поки олія шкварчала на напівіржавій плиті, я акуратно нарізала помідор рівними тоненькими скибочками, виклала грінки красивим віялом на єдину відносно цілу тарілку, а зверху посипала все дрібно посіченою зеленню. Навіть із бюджетних продуктів сніданок виглядав як витвір мистецтва з ресторану.

Я вже помила посуд і збиралася повертатися в кімнату, як на порозі кухні з'явилися двоє. Я одразу впізнала їх — то були старшокурсники з п'ятого поверху, про яких в універі ходили не найкращі чутки. Місцеві «господарі життя», які намагалися тримати в страху першокурсників, влаштовуючи їм принизливу дідівщину.

Один — кремезний, коротко стрижений тип у розстебнутому спортивному костюмі, другий — високий, хворобливо худий, із нахабною усмішкою й закладеною за вухо цигаркою.

— Опа-а-а, — качок зупинився біля дверей, розглядаючи мене. — Диви, братан, у нас тут першачок ресторан організував.

— Нічого собі, — той, що вищий, підійшов ближче й із безцеремонним виразом обличчя запхав палець прямо в мою красиву яєчню, відриваючи шматочок ковбаси. — Ти з якої кімнати, дрібнота?

— Відійдіть від столу, — вичавила я, ховаючи тремтячі руки в кишені худі. — Це мій сніданок.

— Дивись, яка магія… — лисий раптом голосно розсміявся й одним махом пересунув тарілку до себе. — Був твій, став наш. Податок за проживання в гуртожитку, знаєш про такий? Дрібнота тут на таких, як ми, працює. Дякуємо за сервірування, шкет.

Я закипіла від обурення. Мої останні сто гривень! Сніданок, який я готувала не стільки для себе, скільки для Микити!

— Віддайте тарілку! — вигукнула я, роблячи крок уперед і намагаючись видерти сніданок із рук лисого. — Ви взагалі страх втратили?!

— Ти на кого дзявкаєш?! — раптом визвірився здоровило, а його й без того не обтяжене красою обличчя спотворилося від люті.

Він важко штовхнув мене в груди, від чого я боляче вдарилася спиною об крапчасту кахельну стіну. Худий тим часом кинув тарілку на стіл, і вона з брязкотом розбилася, а яєчня розмазалася по брудній підлозі.

Тільки зараз до мене дійшов увесь жах ситуації. Попереду стояли двоє розлючених, амбалистих хлопців, а я була лише дівчиною, яка фізично не могла дати їм відсіч. Страх засліпив мозок. Будь-які думки про конспірацію та контроль над голосом просто випарувалися.

Лисий зробив крок до мене й грубо вхопив за комір худі, притискаючи до стіни.

— Ти зараз у мене цю яєчню з підлоги язиком злизувати будеш, зрозумів, випердок?!

— Пусти! Відчепися! Допоможіть! — заверещала я на повне горло.

То був не голос хворобливого Тіма. То був пронизливий, тонкий, чистий дівочий крик відчайдушного жаху, який луною рознісся по всьому поверху.

— Ти чого пищиш, як баба?! — перелякався лисий, затуляючи мені рот долонею, але було пізно.

У кухню, наче Супермен, увірвався мій рятівник Микита. Дихання важке після пробіжки, волосся мокре від поту, а в зелених очах — така люта, крижана темрява, якої я в нього ще не бачила. Його погляду вистачило б, щоб спопелити увесь гуртожиток.

— Прибери від нього руки, — тихим, але загрозливим тоном вимовив Ковальський.