8.

Після пар ми з Катею подалися у сквер біля кампусу, де сіли на вільну лавку та розкрили ноутбук. Мої житлові та фінансові проблеми нікуди не зникли, а оголошення з вакансіями самі себе не переглянуть. Довкола шуміли студенти — хтось перехоплював на ходу холодну шаурму, хтось гарячково дописував конспекти прямо на колінах, а хтось просто грівся під вересневим сонцем. Ми ж невтомно гортали сайти з пошуку роботи, тицяючи пальцем у монітор.

— Мда… — зітхнула Катя. — Вибір невтішний. «Адміністратор у салон краси — повний день», «Бариста — зміна з восьмої ранку», «Кур'єр — наявність власного авто». Твоє резюме студентки-дизайнерки без досвіду, яка може працювати тільки після обіду, виглядає як жарт.

І раптом Катя зупинила курсор на вакансії офіціантки в невеликому кафе неподалік кампусу. Робота вечірня, графік гнучкий. Звісно, це було зовсім не те, про що я мріяла, та й зарплати на повноцінну оренду квартири все одно не вистачило б… Але, тверезо зваживши свої фінансові перспективи, я зрозуміла: якщо я терміново не знайду хоч якийсь дохід, то скоро мені навіть нові труси не буде за що купити.

— Ну, тут принаймні годують, — я змусила себе посміхнутися. — Все ж краще, ніж нічого. Давай сюди, надішлю їм резюме.

Катя глянула на екран смартфона й підхопилася.

— Ніко, мені треба бігти! Я геть забула, що у нас із Вадимом кіно через двадцять хвилин, а я вже навіть перевдягнутися не встигаю, — защебетала вона.

— Давай, гарного вам вечора, — усміхнулася я, щиро радіючи за подругу. — А я вже й не пам'ятаю, коли востаннє була на нормальному побаченні…

Катя хитро примружилася, нахилилася до мене й тихесенько прошепотіла:

— Ой, тут тобі гріх бідкатися. У тебе он завтра о шостій побачення з головним красунчиком університету. Все у твоїх руках.

Не давши мені часу на обурення, вона послала повітряний поцілунок і побігла в бік зупинки.

Я провела подругу поглядом. Завтра о шостій… У голову мимоволі полізли провокативні думки. А що якби ми з Микитою зустрілися за якихось інших, абсолютно нормальних обставин? Якби не було цього подвійного життя? Якби я була просто Ніколь — дівчиною, до якої він підійшов познайомитися?

Ніде правди діти, Ковальський був до біса привабливим. У ньому поєднувалася ця впевнена спортивна нахабність і дивовижна, майже дитяча щирість. Поряд із ним у тілі розливалося якесь дивне, дратівливо-приємне тепло. Але реальність була невблаганною: я ділила з ним кімнату під виглядом його хлопця-сусіда, і будь-які мрії про «романтику» розбивалися об цю жорстоку правду.

Зітхнувши, я сховала ноутбук до сумки й рушила в бік гуртожитків. Подорож назад щоразу здавалася мені шляхом на плаху. Дорогою я проходила повз п'ятиповерхівку жіночого корпусу. У вікнах горіло м'яке, затишне світло; на квітчастих балконах висіли рожеві майки, яскраві топи й білі рушники, а з відкритих кватирок (із фіранками!) доносився веселий дівочий сміх. Я зупинилася на хвилину, розглядаючи ті вікна з гіркою заздрістю. Наскільки ж там, мабуть, комфортно… Не те що в моєму пацанячому гетто.

— Чорт! — я зупинилася та розвернулася. Ледь не забула перевдягнутися! Добре, хоч вчасно згадала.

Перевтілення в жіночому туалеті минуло вже за звичним сценарієм: сукня заховалася в наплічник, кучері пішли під баф, а оверсайз-худі й незмінна кепка знову перетворили мене на «хворобливого Тіма».

Коли я відкрила двері кімнати, Микити всередині не виявилося. Проте на столі на мене чекав сюрприз: там стояла напівпорожня каструля з ще теплими макаронами та чимось пласким і темним, що за текстурою та виглядом нагадувало підошву від старого кросівка, але виразно пахло горілим м'ясом. Поруч на клаптику зошитового аркуша розмашистим, неохайним почерком було написано: «Тіме, це тобі обід, поїж. Я на тренуванні».

— Мило…

Звісно, ризикувати своїм шлунком і їсти це я не наважилася, але в голові промайнула думка, що було б непогано якось приготувати вечерю для Микити. На знак вдячності за його гостинність. Вирішила, що обов'язково зроблю це найближчим часом.

Скориставшись тим, що Ковальського не буде ще як мінімум годину, я не втрималася від спокуси трохи роззирнутися довкола. Досі я намагалася не роздивлятися його особисті речі, але зараз цікавість узяла гору. Я підійшла до його полиці. Взяла в руки важкий флакон його парфуму — того самого, з нотками цитруса й кедра, — відкрила кришечку й тихесенько вдихнула аромат. Поруч тулилися одне до одного кубки та медалі за перші місця в баскетбольних турнірах — Микита і справді був зіркою.

Але мою увагу привернуло дещо інше. На крайньому кутку столу, біля його ноутбука, лежала невелика м'яка іграшка — кумедний в'язаний ведмедик. Навряд чи капітан баскетбольної збірної купував собі плюшевих звірят. Це був явно чийсь подарунок. Від дівчини? Згадка про колишню? Чи про чиєсь нерозділене кохання? Усередині щось легенько кололо, але я силою змусила себе поставити ведмедика на місце.

Повернувшись до свого кутка, я дістала зошити й сумлінно сіла за навчання, вдаючи, що весь цей час була занурена виключно у вищу математику.

Хвилин через сорок двері вибухнули — саме вибухнули, бо Микита ніколи не заходив тихо. Він ввалився всередину, кинув спортивну сумку в кут і з розмаху впав на своє ліжко, від чого те жалібно заскрипіло.

— О, Тіме, ти вже тут, — мовив він, закидаючи руки за голову й витріщаючись у стелю. Вигляд у нього був не просто задоволений — від нього буквально віяло якоюсь загадковою енергією.

— Ага, — вичавила я свій найглухіший хрипкий бас, не відриваючись від зошита. — Навчаюся.

Микита мовчав декілька хвилин, що було для нього абсолютно неприродно. Він просто лежав і, здавалося, щось зважував у голові. Придивлявся. Спостерігав за мною збоку.

— Слухай… — нарешті поволі почав він. — Я сьогодні бачив твою сестру.

У мене всередині все стиснулося. Я повільно повернула голову, намагаючись, щоб кепка перекривала світло на моєму обличчі.