7.

Решту пари я згорала від сорому перед викладачем. Сиділа з прямою спиною, витріщаючись на дошку так пильно, ніби там мали викарбувати сенс мого життя. Поруч розвалився Микита Ковальський. За вісімдесят хвилин він не створив навіть видимості зацікавленості проєктним менеджментом. Замість цього переписувався в чаті з друзями, малював у блокноті та спостерігав за мною. Останнє бісило особливо сильно.

Коли нарешті пролунало рятівне: «Можете бути вільними», аудиторія вибухнула шумом стільців, що совалися по підлозі, та гучним гомоном. Я гарячково закидала зошит і ручки до сумки, сподіваючись злитися з натовпом і розчинитися в коридорі, але Микита виявився спритнішим. Він встав у проході, перекриваючи мені шлях своєю високою постаттю.

— Гей, куди так поспішаєш? — розплився він у посмішці. — Нам узагалі-то треба вирішити, що робимо з проєктом. «Стратегічне планування та ризики» — звучить страшно.

— Давай розподілимо теми: кожен зробить свою частину, а перед здачею просто склеїмо докупи, — скоромовкою запропонувала я, закидаючи сумку на плече.

— Ну ні, так діла не буде, — заперечив Ковальський, переплітаючи руки на грудях. — Викладач не просто так покарав нас спільним завданням. Для нього важливо, щоб ми робили його разом. Я взагалі-то… дуже відповідально ставлюся до навчання, коли є мотивація.

Я підняла брови, глянувши на нього з сумнівом:

— Он як! Тобі так сильно потрібен цей залік?

— Залік? — Микита усміхнувся ще ширше, і в його зелених очах спалахнув бісик. — Та плювати я хотів на той залік. Мені, як капітану збірної, і так його поставлять. Моя мотивація полягає в іншому.

— У чому ж?

— Хочу дізнатися про тебе більше.

Моє серце солодко й водночас лячно тьохнуло. З одного боку, коли такий хлопець дивиться на тебе з неприхованою симпатією — це дуже приємно. З іншого — цей самий хлопець увечері розкидатиме свої смердючі речі по кімнаті та хрумтітиме чіпсами, дивлячись свій дурнуватий серіал без навушників.

— Тоді зустрінемося завтра в бібліотеці, — відрізала я, намагаючись зберегти суворий вираз обличчя. — Скажімо, о шостій. Читальна зала на третьому поверсі.

— Бібліотека? Серйозно? — Микита вдавано зітхнув, але очі його сяяли. — Я можу назвати з десяток кращих місць для зустрічі. Як щодо кафе?

— Бібліотека, Ковальський, — стояла я на своєму.

— Ну гаразд… Тільки не запізнюйся.

Як тільки ми договорили, я кулею вискочила з аудиторії. У коридорі, біля підвіконня, на мене вже чекала Катя. Якби вона знала, що я відчувала в той момент, то не посміхалася б на всі зуби.

— Ну? Яка ж із мене геніальна сваха! — защебетала вона, крокуючи поруч зі мною до виходу. 

— Сваха? Та ти просто зрадниця першої категорії! — вибухнула я, зупиняючись посеред коридору й уперши руки в боки. — Катю, ти взагалі розумієш, що ти зробила?! Ти підставила мене! Я ледь не зомліла від паніки!

— Ніколь, увімкни мозок! — Катя взяла мене за плечі й струснула, наче намагала поставити мозок на місце. — Я ж бачила, як він на тебе дивився! Ковальський від тебе просто мліє. Як він зрадів, коли побачив тебе!

— І що з того?! — вигукнула я.

— А те! Я думала, ви нормально поговорите, ти йому все поясниш і розкажеш правду! Все ж склалося просто ідеально. Якщо ти йому відкриєшся, він нікому нічого не розкаже, прикриє тебе перед комендантом. Ви спокійно житимете в кімнаті, і тобі більше не доведеться вдавати із себе Тимофія! Всі у виграші!

Я заніміла. Кліпнула очима раз, другий.

У голові пронеслася ця думка… І вона справді мала сенс. Логічний і простий план. Чому я до цього не додумалася сама?

— Чорт… — я вдарила себе долонею по чолі. — А я сказала, що Тимофій, який зараз живе з ним, мій брат.

Катя повільно заплющила очі й глибоко видихнула:

— Навіщо?!

— Я запанікувала! Він сказав, що в мене знайоме обличчя, і вигукнув «Тимофій!». Мозок просто відключився! Тепер я для нього — сестра-близнючка його лисіючого сусіда по кімнаті!

Катя стогнала, закривши обличчя руками, але через секунду вже нестримно реготала на весь коридор.

— Ой, не можу… Сестра-близнючка! Ніко, ти просто геній катастроф!

— Не смішно! — я штовхнула її в плече. — Я тебе дуже прошу: більше ніколи. Чуєш? Ніколи мені не «допомагай»! А якщо ще раз вирішиш проявити ініціативу — спочатку оголошуй свій детальний план із презентацією в PowerPoint, зрозуміла?

— Зрозуміла-зрозуміла, — Катя витерла сльозу від сміху.

Я важко зітхнула, згадуючи усмішку Микити та його зелені очі:

— Ми зустрічаємося завтра. І я намагатимусь не заплутатися у своїх особистостях.