6.

Катя зі зрадницькою посмішкою зібрала свої речі й перелізла на передні ряди, а Микита задоволено вмостився на її місце. Від нього пахло свіжим парфумом із нотками цитруса й кедра — абсолютно не так, як у нашій кімнаті, де за замовчуванням витав стійкий запах ношених кросівок.

— Я не заважатиму, — прошепотів він, підсуваючись ближче й спираючись ліктем на парту.

Я демонстративно розправила плечі, розгорнула блокнот і з максимально поважним виглядом вивела на чистому аркуші дату.

— Ти вже заважаєш.

Головне — не дивитися на нього. Зробити вигляд, що він для мене — порожнє місце. Повітря. Невидимий елемент таблиці Менделєєва.

— Чуєш, незнайомко, — Микита торкнувся мізинцем моєї руки. — Ти завжди така серйозна на парах? Чи просто вдаєш, аби я відчепився?

— А ти відчепишся?

Я продовжувала вдивлятися в дошку з таким виразом обличчя, ніби викладач зараз вигадував ліки від усіх хвороб людства, а не пояснював структуру SWOT-аналізу. Проте Микиту це, здається, тільки розважало. Моє мовчання не просто його не відлякало — воно запалило в його очах той самий азарт, із яким він, мабуть, закидав триочкові на останніх секундах матчу.

— Ні, я не відчеплюся, — тихо розсміявся він, розвалюючись на стільці й перебираючи в пальцях мій маркер. — Гаразд, почнімо знову. Мене звати Микита. А тебе?..

— Я зайнята, — кинула, не повертаючи голови.

— Зайнята… в плані «маєш хлопця»?

Я видихнула через ніс, розвертаючись до нього й намагаючись надати своєму голосу якомога більше жіночої витонченості. Жодного хрипу, жодних «пацанячих» інтонацій! Тільки б не видати себе!

— Послухай, Микито, — тихіше, але твердо мовила я. — У нас узагалі-то лекція. І, на відміну від тебе, я прийшла сюди вчитися.

Микита на секунду затих. Він раптом затамував подих і завис. Його зелені очі примружилися, а погляд повільно ковзнув по моєму обличчю — від чола до підборіддя, затримуючись на кучерях, що вибилися з-за вуха. Над його бровами з'явилася ледь помітна зморшка.

Усі мої нутрощі стиснулися в крижану грудку. Серце зупинилося, а потім гарячково забилося об ребра.

«Ні-ні-ні, тільки не це, — пронеслася панічна думка. — Він упізнав мене».

Микита подався вперед, його обличчя опинилося всього в якихось двадцяти сантиметрах від мого.

— Слухай… — вичавив він із себе з глибоким здивуванням. — У тебе… у тебе якесь дуже знайоме обличчя. Я десь тебе точно бачив.

— У мене стандартна зовнішність! — гарячково випалила я, вчепившись у ручку так, що та аж затріщала. — Таких, як я, — половина університету!

Він продовжував дивитися, ніби розгадував складний кросворд, і раптом його очі розширилися. На обличчі спалахнуло осяяння, і він майже на всю аудиторію вигукнув:

— Тимофій!

У цей момент мій всесвіт остаточно розпався. Я заплющила очі. Все. Кінець моєї короткої, але яскравої авантюри. Він сьогодні ж здасть мене коменданту та вишвирне зі своєї кімнати… Я вже навіть почала подумки формулювати виправдання про бідне студентське життя та дорогі орендовані квартири.

— Ти що, його родичка?! — продовжив Микита, щиро дивуючись своїй здогадливості. — Ну, Тіма! Тимофія! Він же чисто твій двійник, тільки… блідий та лисіючий!

Я розплющила одне око. Потім друге.

Микита дивився на мене з абсолютною, дитячою радістю людини, яка щойно склала пазл. Жодної підозри. Ані краплі здогадки про те, що перед ним сидить той самий «блідий і лисіючий» Тім, тільки з макіяжем і розпущеним волоссям.

Мозок гарячково шукав вихід із пастки. Доля простягала мені соломинку, і я мала вхопитися за неї.

— Тимофій?.. — вдавано перепитала я, трохи піднявши брови й розтягуючи слова. — Ну… взагалі-то… так. Це мій брат. Близнюк.

«Вітаю, Ніколь, — прокричав мій внутрішній голос. — Ти щойно закопала себе ще на два метри глибше! Тепер брехні стане значно більше!»

— Та ти гониш! — Микита аж у долоні сплеснув, від чого сусідній хлопець перелякано озирнувся. — Серйозно?! Оце так прикол! Я ж із ним в одній кімнаті живу! У 110-й!

— Який збіг… — вичавила я, відчуваючи, як щоки починають пекти від сорому.

— Він хороший хлопець! Ми з ним уже майже здружилися, — задоволено мовив Микита, спираючись на парту й розглядаючи мене з ще більшим зацікавленням. — Тепер усе сходиться. Ви білокорі обоє, і риси обличчя однакові. Тільки ти… ну, набагато симпатичніша. То як тебе звати?

— Ніколь, — зітхнула я, розуміючи, що вороття немає. — Мене звати Ніколь.

— Ніколь… — повільно повторив він, ніби пробуючи ім'я на смак, і розплився в сліпучій усмішці. — Красиве ім'я.

— Ковальський і… як ваше прізвище, дівчино? — раптово пролунав сухий голос із боку кафедри.

Ми обидва завмерли. Викладач — сивий чоловік у масивних окулярах — стояв, склавши руки на грудях, і суворо дивився прямо на нас із Микитою. У всій аудиторії запанувала тиша. Катя з першого ряду поволі розвернулася й показала мені великий палець.

— Крук, — тихо мовила я, підводячись із місця. — Ніколь Крук.

— Чудово, Крук і Ковальський, — викладач зробив помітку у своєму журналі. — Бачу, ви вже знайшли спільну мову та сформували ідеальну творчу пару. Оскільки матеріал лекції вас не цікавить, я роблю висновок, що ви вже готові до роботи над заліковим проєктом. Будете робити його разом. Тема — «Стратегічне планування та ризики». Завтра чекаю від вас затверджений план. Сідайте.

Я повільно опустилася на стілець і уткнулася лобом у холодну поверхню парти.

— О, — бадьоро шепнув Микита поруч, легенько штовхнувши мене плечем. — Спільний проєкт! Ну що, Ніколь, схоже, нам доведеться проводити разом багато часу.

Я закрила обличчя долонями й тихо застогнала. Всесвіт мав просто неймовірне почуття гумору.