5.

Жити в одній кімнаті з Микитою виявилося випробуванням не для слабкодухих. Мій ранок тепер починався не з кави, а з гучного гуркоту гантелей об підлогу о шостій ранку та його енергійного: «Тіме, підйом! Тренування проспиш».

Його побутові звички вщент руйнували мою нервову систему. Одяг у нього жив власним життям: брудні шкарпетки чомусь завжди опинялися біля моєї тумбочки, а чисті футболки гіркою лежали прямо на підвіконні, наче критично потребували сонячного світла. До того ж Микита мав звичку пити сік прямо з дволітрового пакета, залишаючи його відкритим на столі, і ходити кімнатою в самих лише боксерах, абсолютно не переймаючись моїм естетичним шоком. Він нагадував Тарзана, якого спіймали десь у джунглях, привезли в цивілізацію, а жити в чистоті так і не навчили.

— Ти чого такий напружений? — спитав він, коли я вкотре відтирала стіл від протеїну. — Покинь те прибирання. Тобі що, зайнятися нічим?

— Та в мене блокнот прилип, — вичавила я, насилу приховуючи роздратування.

— Тю, це ж навпаки зручно — додаткова фіксація, нічого не ковзає, поки пишеш. До речі, зараз хлопці з команди заскочать, перетерти треба щодо тренування. Ти не проти?

Я не встигла навіть рота відкрити, як у двері постукали, і до кімнати ввалилися двоє кремезних хлопців — Ден і Макс. У кімнаті вмить стало критично мало місця.

— О, привіт! — Ден у знак привітання тицьнув мене кулаком у плече й гепнувся на моє ліжко. — З новосіллям.

— Дякую, — пискнула я, забиваючись у кут подалі від нього.

— Його звати Тимофій, — представив мене Микита, дістаючи ноутбук та вмикаючи запис минулої гри. — Він у нас хлопець тихий, спокійний, так що не зачіпайте.

Я подумки подякувала Микиті.

Хлопці схилилися над екраном ноутбука і на якийсь час випали з реальності. Вони коментували кидки, будували якусь стратегію та щедро крили матюками гравців команди-суперника. Я займалася своїми справами, не звертаючи на них ніякої уваги. Аж поки до моїх вух не почало долинати дещо значно цікавіше за баскетбольну критику.

— …бо дівчата зараз пішли надто вимогливі, — зітхнув Макс, розплющучи пачку локшини та засипаючи її до рота. — Минулого тижня водив одну в кав'ярню. Вона пів години вибирала каву на мигдалевому молоці за хріналіон гривень, а потім заявила, що в мене «недостатньо глибокий внутрішній світ». Це як узагалі розуміти?

— Що ти нудний, — підказав Ден.

— Ні, це означає, що ти для неї тупий, — виправив Микита.

Денис кивнув.

— Жінкам потрібна харизма! І щоб хлопець умів слухати. От я своїй колишній завжди кивав, коли вона щось розказувала. Правда, половину пропускав повз вуха, але вона була в захваті!

— В такому захваті, що вона чомусь стала колишньою, — розсміявся Макс. — Насправді ніхто не знає, що тим дівчатам треба.

— Вони хочуть відчувати нашу впевненість у собі, — знову подав голос Микита. — Треба відразу показувати свою чоловічу силу. От бачиш гарну дівчину — бери бика за рога. Будь хазяїном ситуації.

— Ой, хто б казав! — хмикнув Макс. — А часом не ти засцяв познайомитися з тією кучерявою? Ну, що в рожевому светрі була. Витріщався на неї, а так і не підійшов.

Я завмерла. Серце пропустило удар. Рожевий светр? Кучерява? Це ж… це ж він про мене!

— Просто я більше не зустрічав її, — буркнув Микита, трохи зніяковівши. — А якби знав, з якого вона факультету, — точно підійшов би. Якщо зустріну її вдруге, то познайомлюся.

Хлопці посиділи ще хвилин двадцять і нарешті пішли, лишивши по собі стійкий запах чоловічого дезодоранту та купу крихт від печива на столі. Мого печива, бляха-муха! Я швидко зібрала речі й вискочила з кімнати, бо до початку пари лишалося небагато часу, а треба було ще перевдягнутися. Як же це незручно!

У жіночому туалеті навчального корпусу я зробила звичну магію перевтілення: зняла оверсайз-худі, розпустила кучері, підфарбувала губи й одягла свою улюблену сукню — після цілого дня в образі хлопця було неабияк приємно повернутися у власне тіло.

— Тобі час завести якусь шафку в тому туалеті! — Катя зустріла мене біля аудиторії. — Як там твій сусід? Штани більше не знімав?

— Він їх і не одягає, — зітхнула я. — Але дякую, хоч трусами не нехтує.

Ми зайшли до великої лекційної аудиторії. Сьогодні починалася нова дисципліна — «Основи проєктного менеджменту». Викладач одразу попередив, що курс буде спільним для кількох спеціальностей, тож аудиторія була заповнена вщент.

Ми з Катею сіли на п’ятому ряду. Я дістала блокнот, приготувалася слухати лекцію, як раптом двері відчинилися, і до аудиторії забіг… Микита.

У мене все всередині похололо.

— О, дивись, хто тут, — тихо прошепотіла Катя, штовхаючи мене ліктем.

— Чорт…

— Вас сама доля зводить.

Микита повільно провів поглядом по студентках. І раптом його зелені очі зупинилися на мені. На його обличчі з'явилася широка й надзвичайно задоволена усмішка. Він прискорив крок, впевнено наближаючись прямо до нашого ряду.

Я відчайдушно зажмурилася, всією душею намагаючись опанувати магію телепортації та силою думки перенести себе у паралельний всесвіт, на Еверест чи Марс — аби тільки подалі від цієї аудиторії. Судомно стиснувши ручку, я навіть спробувала уявити, як мої молекули розпадаються в повітрі, розчиняючись серед лекційних таблиць та дерев'яних парт. Проте всесвіт залишився жорстоко байдужим до моїх молитов: розпастися на атоми я так і не змогла, а висока, рельєфна фігура Микити продовжувала невідворотно насуватися.

— Ой, що зараз буде… — прошепотіла Катя з передчуттям найкращого шоу у своєму житті.

Микита підійшов до нашого столу і посміхнувся мені так, ніби ми шукали одне одного все життя:

— Привіт. Є вільне місце?

— Немає, — я похитала головою, радіючи, що увесь ряд уже зайнятий.

— Можеш зайняти моє, — Катя раптом піднялася на ноги. — Я саме збиралася пересісти ближче до лектора. Така дисципліна цікава… Не хочу нічого пропустити.