4.

Я до останнього тягнула час, щоб не повертатися до гуртожитку. Навіть встигла заїхати в гості до брата та на власні очі переконатися, що у крихітній квартирі його дівчини для мене дійсно немає місця. І справа навіть не у відсутності зайвих квадратних метрів, а в тому, що атмосфера у їхньому житлі була аж надто просякнута романтикою — я не хотіла все псувати.

Довелося змиритися зі своєю долею та знову перетворитися на Тимофія.

Привіталася з вахтеркою, пройшла у свій корпус. Подумки порахувала до десяти, щоб налаштуватися, і тільки тоді відчинила двері. Микити ще не було. Зітхнувши з полегшенням, я скинула кросівки та залізла на ліжко. У мене зібралася купа завдань з універу, але я відклала конспекти вбік і відразу взялася переглядати оголошення з пошуку роботи. Потрібно було терміново знайти хоч якийсь заробіток, щоб винайняти бодай собачу будку і вирватися з цього сусідського пекла. Проте всі вакансії вимагали або повного робочого дня, або досвіду, якого в мене не було. Результат — суцільний нуль.

— Гаразд, — зітхнула, закриваючи ноут. — Не будемо втрачати час.

Поки Микита не повернувся, треба було нарешті розібрати валізу та заховати все, що могло видати в мені дівчину. На поличку виклала лише одяг Вадима, частину особистих речей поклала в наплічник, який носила з собою в універ, аби там знову перевтілюватися у дівчину, а решту залишила у валізі та запхала під ліжко. Потім подумала, подивилася на розгардіяш Микити і для правдоподібності кинула свої чоловічі штани просто на стілець, хоча це було морально важко, адже мій внутрішній перфекціоніст благав про порядок. Залишилося розібрати косметику...

І саме в той момент, коли я тримала в руках велику пляшечку з рожевим кондиціонером для волосся, двері клацнули, і в кімнату завалився Микита.

Я заклякла. Паніка миттєво вдарила в голову, і я гарячково спробувала заховати пляшку за спину, але було пізно — погляд сусіда вже зачепився за яскравий флакон.

«Усе. Це кінець, — пронеслася в моїй голові панічна думка. — Я викрита. Фініта ля комедія, як каже моя бабуся».

Проте вираз обличчя Микити раптово змінився. Замість глузування чи підозри на його фізіономії з'явилося... глибоке, майже батьківське співчуття. Він повільно зачинив двері, підтягнув стілець прямо до мого ліжка, сів навпроти, склавши руки на колінах, і тяжко зітхнув.

— Тіме... Можна, я буду так тебе називати? — м'яко почав він, повним розуміння голосом. — Я все бачив.

— Що... що бачив? — вичавила я, міцніше стискаючи рожевий флакон.

— Рожеву хрінь для волосся.

Я затамувала подих, готуючись до найгіршого.

— Це… кондиціонер, — промимрила я.

— Чуваче, ти серйозно думаєш, що ці жіночі штуки допоможуть тобі заростити залисини? — Микита похитав головою, дивлячись на мене зі щирим жалем. — Слухай, ти даремно забиваєш собі голову маячнею. Не треба соромитися. У кожного з нас є якісь комплекси, і це абсолютно нормально! Ти занадто сильно переймаєшся, Тіме. Ідеальних людей не існує.

Я кліпала очима, не вірячи власним вухам. Він справді подумав, що я лікую облисіння кондиціонером для волосся?! Трихологи всього світу зараз ридали б від сміху. Але полегшення було настільки диким, що я не втрималася і, скориставшись моментом, тихо запитала:

— А у тебе... у тебе що, теж є комплекси?

Микита на секунду замислився, а потім серйозно кивнув:

— Ще й які. Знаєш, збоку здається, що я весь такий упевнений, капітан збірної, всі понти... Але в мене теж є таємниця.

Перш ніж я встигла бодай щось зрозуміти, Микита різко підвівся зі стільця. Його руки ковзнули до застібки джинсів, він розстібнув їх і одним рухом... просто спустив униз. Потім повернувся до мене спиною.

Я остовпіла. Щоки спалахнули глухим, пекучим вогнем. Я хотіла заплющити очі, закритися руками, закричати, але шок повністю паралізував моє тіло.

І тут до мене дійшло. На ньому... не було трусів. Взагалі.

Абсолютно гола, підтягнута, спортивна дупа капітана баскетбольної збірної опинилася прямо перед моїм обличчям на відстані пів метра. Я забула, як дихати. Насилу змушувала себе дивитися куди завгодно — на його п'яти, на шпалери, на стелю, але рефлекси зрадницьки тягнули погляд назад. Рельєфні м'язи, ідеальна засмага... Боже світе, це було занадто!

— Ось, дивись, — сумно мовив Микита, вказуючи пальцем кудись у район лівої сідниці. — Бачиш це?

Я примусила себе сфокусувати погляд на вказаному місці. Там була невелика, темна родима пляма химерної форми.

— Це родимка, — продовжував бідкатися Микита, все ще стоячи зі спущеними штанами. — Я з дитинства через неї комплексую. Інколи мені так соромно перед дівчатами... Бо збоку здається, ніби це... ну... какашка прилипла.

Я насилу дочекалася, поки він нарешті натягне штани назад і розвернеться. Моє обличчя палало так, що на ньому можна було смажити яєчню. Я не бачила там ніякої какашки. Я бачила... пружні, ідеальні, підкачані баскетбольні сідниці. Які, чорт забирай, тепер назавжди закарбувалися в моїй пам'яті.

— Ну... я... — вичавила з себе відсутній хрипкий бас, намагаючись не дивитися йому в очі. — Дякую... дякую за відвертість, Микито. Це... справді сміливо з твого боку.

— Отож! Так що забий на свої залисини. У кожного свої особливості, — задоволено підсумував Микита й поплескав мене по плечу.

— Мені... мені треба терміново в туалет! Дякую за підтримку! — випалила я, схопилася з ліжка і, трохи не збивши Микиту в дверях, вискочила з кімнати.

Я пролетіла коридором, вискочила на загальний балкон у кінці поверху й з жадібністю вдихнула нічне холодне повітря. Притулившись лобом до металевого поручня, закрила обличчя долонями.

«Боже мій... — подумки кричала я, відчуваючи, як пульсують скроні. — Я бачила голу дупу свого сусіда. Як мені тепер дивитися йому в очі?!»