3.

Ранковий будильник о шостій нуль-нуль звучав як особиста поминальна служба. Мені здавалося, що я тільки-но заплющила очі, як над моїм вухом пролунав гучний вигук Микити:

— Підйом, Тимофію!

— Ще рано…

— Сон для слабаків.

— Якраз для мене, — я натягнула ковдру на голову.

— Ні, ти не слабак. Просто ще не розкрив свій потенціал. На тебе чекають великі справи… і три кілометри стадіоном!

Я виповзла з-під ковдри, ледь згадуючи, де я і хто я. Мені знадобилося кілька секунд, аби повернути собі здатність розмовляти нижчим тембром.

— Гаразд… Але мені треба перевдягнутися, — я відчайдушно вчепилася в подушку, дивлячись на нього знизу вгору. — Слухай, ти б не міг вийти на кілька хвилин? Ну, в коридор чи в туалет...

Микита здивовано звів брови й склав руки на грудях.

— Вийти? Чуваче, ти серйозно? Соромишся штани при мені перевдягти?

— Я просто... не люблю, коли на мене дивляться! — здушено викрикнула я, відчуваючи, як паніка підступає до горла. — Ми ледь знайомі. Можна мені трохи приватності, врешті-решт?!

Микита закотив очі і підняв долоні в заспокійливому жесті.

— Не кип'ятися, сором’язливий ти наш. Все, виходжу. Даю тобі три хвилини.

— П’ять.

— Але ні хвилиною більше!

Він зачинив за собою двері, а я з шаленою швидкістю переробила зачіску, закрутивши кучері в тугий пучок, одягнула щільний топ, щоб приховати й без того невеликі груди (вперше у житті раділа цьому факту) і напнула спортивну шапку. Потім застрибнула в мішкуватий спортивний костюм Вадима та підкотила резинку штанів, бо вони були завеликими. Хотіла перевірити, як виглядаю, але у кімнаті не знайшлося дзеркала. Як взагалі можна жити без дзеркала???

Врятував чорний екран ноутбука, в якому хоч якось проглядалося моє відображення. Мій вигляд був жахливим, але наразі це грало тільки на руку. Я дивилася на себе, а бачила менш привабливу версію свого брата. Це було… трохи моторошно.

— Удачі, Тимофію, — промовила сама до себе і таки вийшла до Микити.

Вересневий ранок зустрів нас вогким туманом і пронизливим вітром. Микита біг легко, наче леопард на полюванні, проголошуючи мотиваційну промову, яка мала б підняти мені дух. Я ж пленталася позаду, ковтаючи холодне повітря і подумки проклинаючи весь спорт світу.

— Не відставай, брате! Давай, прискорюйся! — вигукнув Микита, перебираючи ногами на розі стадіону.

Саме в цей момент, коли я з останніх сил намагалася наздогнати його на повороті біля високих кущів, гілка зачепилася за мою шапку. Вона злетіла з голови, відрикошетила, наче її запустили з рогатки, та полетіла кудись у чагарники.

Паніка накрила мене миттєво. Серце впало кудись у кросівки.

— Чорт забирай! — завищала я не своїм голосом, миттєво закривши голову обома руками і присідаючи, аби Микита, який уже розвертався до мене, нічого не побачив.

— Гей, ти як? — Микита зупинився за метрів двадцять і покрокував у мій бік. — Що з тобою?

— Не підходь! — просичала я хриплим басом із кущів, відчайдушно копирсаючись у листі. — Я шапку загубив! А я без неї не можу! Не дивися на мене!

Я роззирнулася. Шапки ніде не було — здається, її занесло прямо у стічний жолоб за парканом. Та за що це мені?!

— Та ти що, серйозно так комплексуєш за свій пушок? От смішний! Тіме, та мені пофіг...

— Не підходь, кажу! — викрикнула я, підхопилася й, не розбираючи дороги, з криком дала драла в бік гуртожитку, накидаючи спортивну кофту собі на голову. Микита так і залишився стояти на стадіоні з відкритим ротом, споглядаючи, як його новий сусід тікає світ за очі.

— Боже, це просто катастрофа! — бідкалася я через дві години, заливаючись сльозами у кабінці жіночого туалету в універі.

Я швидко перевдяглася у свої нормальні джинси, ніжно-рожевий светр і нарешті розпустила волосся, яке пишними хвилями розсипалося по плечах. Катя чекала на мене біля дзеркал із б’юті-кейсом у руках.

— Заспокойся, Ніколь, — подруга дістала пензлики та консилер. — Ти втекла, він нічого не побачив. А шапку я тобі нову принесу. Та оскільки з тебе мужик виявився абсолютно фіговий, давай зробимо так, щоб ти хоча б як дівчина сяяла. А то ти після цієї біганини схожа на привида.

Вона спритно нанесла мені легкий макіяж, підкреслила очі, підфарбувала губи нюдовим блиском і вирівняла тон.

— Оце інша справа. Дивись, яка красунечка, — задоволено мовила Катя. — Пішли пити каву, тобі треба заспокоїти нерви. Я пригощаю.

Ми вийшли в хол головного корпусу. Навчальний день тільки починався, довкола гомоніли студенти. Ми йшли до автомата з кавою, коли назустріч нам із бічного коридору вийшла група хлопців. Оскільки більшість була одягнена в куртки з емблемою університету, ми зробили висновок, що це баскетбольна команда.

Аж тут з-за їхніх спин вийшов Микита. Він уже перевдягнувся після тренування у свіжі джинси та білу футболку, що ідеально підкреслювала його міцні плечі. Якщо збоку подивитися, то й не скажеш, що він такий нечупара, — виглядав доволі охайно.

Я поспіхом відвернулася, сподіваючись стати непомітною, але Катя поруч зі мною раптово застигла на місці. Вона, провівши Микиту поглядом, буквально роззявила рот.

— Ніколь... — пошепки вимовила Катя, коли компанія пройшла повз. — Ти чому мені не казала?!

— Про що не казала? — пробурмотіла я, намагаючись привести її до тями, тягнучи за рукав.

— Що твій сусід... настільки гарячий?!

— Катю! — я обурено витріщилася на подругу. — У тебе взагалі-то є Вадим! Ти що таке верзеш?

Катя покрутила пальцем біля скроні й обурено хмикнула:

— Наявність у мене Вадима не скасовує того факту, що цей Микита — просто позашлюбний син Аполлона! Ти бачила ці плечі? Цю щелепу? Ти живеш в одній кімнаті з ходячим сексом, а розповідаєш тільки про його смердючі шкарпетки!

— Цей Аполлонович не такий вже й розкішний! — прошипіла я й мимоволі озирнулася назад.