1.

Дванадцять хвилин. Саме стільки часу знадобилося завідувачці гуртожитку, аби тричі вказати мені на двері й повторити свій вердикт:

— Місць немає, дівчино! Жіночий корпус заповнений до останнього ліжка. Шукай квартиру або переводься на заочне.

Звісно, порада про квартиру звучить чудово, якщо в кишені є щось більше за дві зім'яті сотні й залишок стипендії на картці, який згорить після купівлі проїзного. На четвертому курсі фінансова прірва відчувається особливо гостро: роботу в дизайнерській агенції я втратила минулого тижня, а дипломний проєкт вимагав грошей уже зараз. Уже мовчу про те, що мені треба їсти, пити та одягатися!

— Пані Галино, будь ласка, — я зробила найблагальніший вираз обличчя, на який тільки була здатна. — Може, десь є бодай якесь вільне місце? Хоч у підсобці!

— Я тобі що, чарівниця? Якщо місць немає, то я їх не начаклую! Все, не затримуй чергу, — вахтерка остаточно відвернулася до свого журналу, демонструючи, що розмову закінчено.

Я вийшла з її кабінету, тягнучи за собою важку валізу, й попрямувала на ґанок гуртожитку. В голові панувала повна порожнеча. Куди йти? До кого звертатися?

Пальці самі набрали номер Тимофія. Брат відповів лише після п'ятого гудка — з гучним сміхом і шумом якоїсь компанії на задньому плані.

— О, Нікс! Як справи? — його безтурботний голос відразу почав дратувати.

— Я стою на ґанку гуртожитку з двома валізами, і мене щойно виставили на вулицю! Місць немає! Взагалі! Мені ніде жити! Може… може, я у вас з Настею поселюся? Бодай на пару тижнів.

— Ні, вибачай, сестричко, тут я не допоможу. У нас навіть балкона немає, квартира-студія… ніякої приватності.

— Що ж тоді мені робити? Не повертатися ж до батьків у село…

— А треба було послухати маму і все-таки заселитися у гуртожиток ще на першому курсі. Могла б і не жити, а місце зберігалося б. Он я жодного дня не провів у гуртожитку, але ліжко за мною числиться. Якщо, не дай Боже, ми з Настею розбіжимося, то я бодай матиму де переночувати.

— Жодного дня? — перепитала я.

— Так. Я навіть сусіда в очі не бачив.

Нік продовжував щось белькотіти про те, який він молодець, що продумує все наперед, але я його вже не чула.

У голові щось гучно клацнуло: числиться… але сусіда не бачив…

Я повільно опустила погляд на свій рюкзак. Там, у передній кишені, лежали його студентський квиток та паспорт — я взяла їх уранці, аби на його прохання забрати якусь довідку з деканату. А ще в моїй валізі лежало велетенське чорне худі, яке я придбала для осінніх оверсайз-луків.

— Тимофію... — перебила я його на півслові. — А твій сусід... він точно тебе в очі не бачив?

— Та кажу ж, ні! Я ордер забрав ще у серпні і відразу звалив до Насті. А що?

— Нічого. Дякую за ідею!

— Яку ідею?

Я скинула виклик. Серце калатало, як скажене. То була абсолютно божевільна й небезпечна авантюра. Але альтернатива ночувати на лавці у парку лякала мене ще більше.

Я заскочила в туалет на першому поверсі, витягла з валізи худі й натягнула його прямо зверху на свою футболку. Заховала довге кучеряве волосся під темну кепку, затягнувши її по самі очі. Ми з Тимофієм від народження були схожі як дві краплі води — однакові риси обличчя, схожий розріз очей. Єдине, що нас розрізняло, — його коротка стрижка та відсутність у мене щетини.

Я зробила глибокий видих, випрямила спину, трохи присіла в колінах, аби здаватися нижчою та кремезнішою, і підійшла до віконця вахтерки.

— Доброго дня, — я максимально знизила голос, додавши у нього хрипоти. — Це я... Тимофій Крук. Хочу отримати ключ від сто десятої. Застудився трохи, ви краще тримайтеся подалі...

Вахтерка повільно підняла очі. Вона подивилася на фото у паспорті брата, потім на мене й суворо насупилася.

— Менше курити треба, — пробурчала вона, але витягла ключ із чавунним номерочком. — Тримай свій ключ. І щоб без дівчат у блоці! За цим стежу суворо.

— Дякую, — прогарчала я і, підхопивши валізу, швидко покрокувала коридором, поки вахтерка не вирішила роздивитися мене краще.

Перший поверх чоловічого блоку зустрічав мене запахом підгорілої яєчні та чиїхось кросівок — яка гидота! Я зупинилася перед дверима з облупленою цифрою «110», здула пасмо волосся, що вилізло з-під кепки, і з силою штовхнула ручку.

Кімната виявилася просторішою, ніж я очікувала, але все враження псував абсолютний хаос. На підлозі лежав тренувальний інвентар, на стільці висіла гора спортивних майок, а біля вікна... біля вікна заливав окропом локшину той, хто вже явно почувався тут повноправним володарем.

Він стояв спиною до мене — високий, широкоплечий, у самих лише сірих спортивних шортах. На його спині ще блищали краплі води після душу, а волосся лежало мокрими хвилями.

— О, а я сподівався, що й цей семестр буду без сусіда, — він розвернувся, і я мимоволі затамувала подих.

То був Микита. Головна зірка університетської баскетбольної команди, хлопець, чиє фото висіло на стенді спортивних досягнень у головному корпусі, і за яким зітхала половина нашого потоку. Тіло напівбога, проникливі зелені очі й абсолютна, майже зухвала впевненість у власній привабливості.

— Привіт, — коротко відрізала я, розглядаючи вільне ліжко біля стіни. — Я Тимофій.

Він відставив чайник і ступив до мене, простягаючи широку долоню.

— Микита. Ласкаво прошу до моєї обителі… тобто, нашої.

Я натягнула рукав худі на пальці й злегка торкнулася його долоні, одразу ж відвівши руку. Микита насупився, розглядаючи мене згори вниз. Його погляд затримався на моїх кедах, потім на кепці й нарешті зупинився на обличчі.

— Ти якийсь... дрібнуватий. Першокурсник чи що? — хмикнув він, спираючись плечем об шафу.

— Я… статурою вдався в маму.

— Ясно… — кивнув Микита. — Ну, своє ліжко ти бачиш. Роздягайся, облаштовуйся.

— Мені й так норм, — пробурмотіла я, ставлячи валізу біля ліжка. — Замерз просто.