Розділ 7. Греймор

«Якщо двері зачинені лише тому, ким ти народилася,
рано чи пізно виникає бажання перевірити,
наскільки добре вони замкнені.»

Імперські маги поїхали три дні тому.

Разом із ними поїхало тіло істоти, яку вони вперто називали мутованим хижаком, кілька мішків із пробами землі, уламки гілок, клапті чорної шерсті й моє бажання хоч раз у житті повірити представникам влади.

Останнє, щоправда, вони із собою не забирали.

Воно померло саме.

Десь між фразами «нічого незвичайного» та «поодинокий випадок природної магічної мутації».

Особливо переконливо «нічого незвичайного» звучало після того, як це нічого мало не розірвало мого батька навпіл.

Я стояла біля задніх дверей і дивилася на ліс.

Він був таким самим.

Оце дратувало найбільше.

Сосни не почорніли. Земля не розступилася. Над деревами не зависла зловісна хмара, яка могла б чесно попередити: "там відбувається якась гидота, не лізь".

Ліс просто шумів.

Мокре після нічного дощу листя блищало під ранковим сонцем, десь високо стукотів дятел, на старій груші сварилися дві сороки, а біля сараю наша руда курка з тією особливою завзятістю, якою природа нагородила лише дуже дурних створінь, намагалася проклювати власне відображення у відрі.

Світ поводився так, ніби нічого не сталося.

Може, саме тому я й не могла заспокоїтися.

Я знала, що бачила.

Пам'ятала довгі неприродні лапи.

Пам'ятала чорні очі без білків.

Пам'ятала пащу.

Пам'ятала Нитки.

Найгірше - Нитки.

Вони досі іноді з'являлися перед очима, коли я заплющувалася. Не золоті, не світлі, не схожі на ту ледь помітну магію, яку мені інколи вдавалося вловити під час тренувань.

Ті були чорними.

Сотні.

Тисячі.

Зв'язані в істоті так щільно, наче хтось узяв живе створіння, розірвав його зсередини, а потім зшив назад неправильно.

Я здригнулася.

- Якщо дивитимешся на ліс іще трохи сердитіше, він вибачиться.

Я обернулася.

Марек стояв біля тину з яблуком у руці.

Надкушеним.

Звісно.

Ця людина могла знайти їжу навіть посеред тренування, пожежі й, підозрюю, власного похорону.

- Було б непогано.

- Що саме?

- Щоб вибачився.

Марек замислився, жуючи.

- Весь?

- Особливо дерева.

- Вони виглядають винними.

- От і я про те.

Він підійшов ближче й сперся плечем об стовп.

Кілька секунд ми мовчали.

З Мареком мовчати було легко.

Він не належав до тих людей, які почувалися зобов'язаними запхати слова в кожну паузу. Правда, коли вже починав говорити, іноді хотілося силоміць повернути тишу назад.

- Ти знову про ту тварюку думаєш? - запитав він.

- Ні.

- Ага.

- Думаю про погоду.

Він підняв обличчя до безхмарного неба.

- Дуже підозріла.

- Страшенно.

- Сонце світить.

- Бачиш?

- Жах.

Я фиркнула.

А потім усмішка сама зникла.

Марек це помітив.

- Ріано.

- Що?

- Ти третій день ходиш так, ніби збираєшся когось убити.

- Я завжди так ходжу.

- Ні. Зазвичай ти ходиш так, ніби збираєшся впасти.

- Це наклеп.

- Позавчора ти перечепилася через власний чобіт.

- Він стояв не там.

- Він був на твоїй нозі.

Я повернула до нього голову.

- Ти прийшов мене підтримати?

- Намагався.

- Погано виходить.

- Я втомився.

Я все-таки засміялася.

Тихо.

Ненадовго.

Марек доїв яблуко, кинув огризок курям і простежив, як руда одразу забула про війну з відром заради більш важливої справи.

- Орест теж не вірить їм, - сказав він раптом.

Я завмерла.

- Звідки знаєш?

- Бо я маю очі.

- Вітаю.

- Дякую. Давно користуюся. Зручна річ.

- Мареку.

- Він після їхнього від'їзду двічі перевіряв пастки біля північної стежки. Вчора ходив до Хорана. Сьогодні на світанку знову був у лісі.

Я насупилася.

Цього я не знала.

- Сам?

- Ріано.

- Що?

- Я бачу цей вираз.

- Який?

- Той, після якого зазвичай доводиться або бігти за тобою, або брехати твоїй матері.

- Я нікуди не збираюся.

Марек мовчки підняв брову.

- Поки що, - уточнила я.

- От. Так чесніше.

Він відштовхнувся від стовпа.

- Не лізь у ліс сама.

- Я не дурна.

- Я не сказав, що дурна.

- Але подумав.

- Я подумав, що твоє почуття самозбереження періодично бере вихідний.

- Неправда.

Марек повільно повернув голову до мене.

Я згадала, як три роки тому полізла на дах під час зливи, бо там застрягло кошеня.

Як минулої зими провалилася по пояс у замерзлу річку, намагаючись витягнути козу.

Як місяць тому вирішила перевірити новий прийом Ореста на Марекові й у результаті сама врізалася спиною в діжку.

- Добре, - сказала я. - Іноді.

- Щодругого вівторка.

- Сьогодні не вівторок.

- Це мене й лякає.

***

За сніданком тиша трималася рівно до того моменту, поки я не вирішила, що буду дуже обережною.

Мої обережні розмови зазвичай мали дві характерні особливості.

Перша - я починала здалеку.

Друга - усі одразу розуміли, куди саме я веду.

- Тату.

Орест не підняв голови від миски.

- Ні.

Я застигла з ложкою в руці.

- Я нічого не сказала.

- Знаю.

Марта, яка саме нарізала хліб, тихо зітхнула.

- Оресте.

- Що?

- Може, вона хотіла попросити передати сіль.

Я подивилася на сільничку.

Вона стояла просто переді мною.

- Саме так.

Орест глянув на мене.

Потім на сіль.

Потім знову на мене.