Розділ 6. Мутований хижак

"Найнебезпечніша брехня - та, яку вимовляють так спокійно,
ніби ти сама дурна, якщо їй не віриш."

Першим повернувся біль.

Не свідомість.

Не пам’ять.

Не навіть здоровий глузд, який, якщо бути відвертою, ніколи не поспішав приходити першим.

Біль.

Тупий, важкий, пульсуючий десь за очима, ніби хтось дуже старанний вирішив забити мені в голову цвях. Один. Великий. І, судячи з відчуттів, молоток у нього був не менш великий.

Я повільно вдихнула.

Пахло мокрою землею.

Хвоєю.

Кров’ю.

І ще чимось гидким - різким, гірким, наче палене хутро змішали зі смолою й залишили гнити на сонці.

Я розплющила очі.

Наді мною хиталося зелене листя.

Небо між гілками було занадто спокійним.

Блакитним.

Чистим.

Так нечесно.

Світ щойно мало не зжер мене разом із батьком, а небо поводилося так, наче нічого особливого не сталося.

Я моргнула.

Раз.

Другий.

А потім пам’ять повернулася вся й одразу.

Чорні очі.

Роззявлена паща.

Зуби.

Орест, що летить убік.

Чорні Нитки.

Тисячі.

Я простягаю руку.

Хапаю одну.

Тягну.

Рву.

- Тату!

Я сіпнулася так різко, що перед очима вибухнули білі плями.

Світ хитнувся.

Шлунок підкотився кудись до горла.

Я вперлася долонями в землю, намагаючись підвестися.

- Лежи.

Голос був хрипкий.

Злий.

Живий.

Я завмерла.

Повернула голову.

Орест сидів за кілька кроків від мене, притулившись спиною до стовбура старого бука. Куртка на лівому плечі була розірвана, рукав просяк кров’ю, на скроні запеклася темна смуга, а обличчя мало той особливий вираз, який означав, що зараз він або почне сваритися, або вже свариться подумки й просто вирішує, з якого саме мого дурного вчинку почати.

Я видихнула.

Так сильно, що аж заболіла грудна клітка.

- Ти живий.

Орест повільно підняв одну брову.

- Ні.

Я втупилася в нього.

- Що?

- Помер.

- А-а.

- Сам не очікував.

- Дуже прикро.

- Надзвичайно. Особливо враховуючи, що навіть після смерті доводиться стежити, щоб моя донька не розбила собі голову об перший камінь.

Я знову спробувала сісти.

Цього разу повільніше.

Земля підозріло попливла вправо.

Я нахилилася вліво, намагаючись компенсувати.

Не допомогло.

- Земля рухається.

- Земля стоїть.

- Тоді дерева.

- Теж стоять.

Я заплющила одне око.

Потім друге.

- Значить, рухаюся я.

- Надзвичайно проникливе спостереження.

- Дякую.

- Це не був комплімент.

- Уже забрала. Назад не віддам.

На кілька секунд у його очах майнуло щось схоже на полегшення.

Лише на кілька.

Потім він знову став суворим Орестом Верном - мисливцем, колишнім солдатом і людиною, здатною так подивитися на ведмедя, що ведмідь, мабуть, сам почав би сумніватися, чи правильно поводиться.

- Як голова?

- Є.

- Це я бачу.

- Болить.

- Нудить?

Я прислухалася до себе.

- Трохи.

- Руки?

Я витягнула їх перед собою.

Пальці дрібно тремтіли.

Не сильно.

Але помітно.

Я швидко стиснула кулаки.

- Теж є.

- Ріано.

- Що? Ти ставиш дуже дивні запитання. Я відповідаю максимально точно.

Він тяжко видихнув.

- Зір?

Я озирнулася.

Ліс.

Дерева.

Кущі.

Кров на траві.

Подряпана земля.

І…

Я застигла.

Місце, де ще недавно стояла істота, тепер виглядало так, ніби хтось розтоптав там величезне багаття, зроблене з плоті.

- Нормальний, - тихо відповіла я.

А тоді підвелася.

Точніше, спробувала.

Коліна одразу вирішили, що брати участь у цьому заході вони не збираються.

Я похитнулася.

Орест сіпнувся до мене, скривився від болю в плечі, але все одно встиг схопити здоровою рукою.

- Я сказав лежати.

- Ти також сказав, що помер.

- Одне іншому не заважає.

- Я хочу подивитися.

- На що?

Я глянула повз нього.

- Ти знаєш.

Він мовчав.

Потім відпустив.

- Повільно.

Я кивнула.

І, звісно ж, перечепилася через корінь.

Орест устиг підхопити мене вдруге.

Я з образою подивилася під ноги.

- Він тут раніше був?

- Корінь?

- Так.

- Років сто.

- Підозрілий тип.

- Ріано.

- Уже йду.

Цього разу я дивилася під ноги.

Принаймні перші три кроки.

***

Вовка більше не було.

Не повністю.

І це було, мабуть, навіть гірше.

Тіло наче провалилося саме в себе.

Передня частина скелета ще зберігала форму - надто довгі лапи, викривлені плечові кістки, ребра, що стирчали гострими дугами. На них клаптями висіла чорна злипла шерсть.

Задня частина перетворилася майже на купу.

Кістки.

Шматки темної шкіри.

Густа чорна речовина між ними.

Вона нагадувала смолу, тільки час від часу її поверхнею проходили ледь помітні хвилі.

Ніби вона ще…

дихала.

Я зупинилася.

- Воно мертве?

- Так.

- Точно?

- Ріано.

- Я просто уточнюю. Бо минулого разу воно теж виглядало так, наче мало б давно бути мертвим.

Орест підійшов ближче.

У здоровій руці він усе ще тримав ніж.

Це заспокоювало.

Трохи.

Зовсім трохи.

Я опустила погляд на голову.

Паща залишилася прочиненою.

Зуби нікуди не зникли.

Надто багато.

Надто довгі.

Надто гострі.

А очі…

Очей більше не було.