Розділ 5. Порожняк

«Іноді ліс мовчить не тому, що спить.
Іноді він просто боїться видати себе.»

Я зрозуміла, що батько збирається зробити щось дурне, ще до того, як остаточно прокинулася.

Не тому, що почула дзенькіт зброї.

І не тому, що крізь стіну донісся приглушений мамин голос.

Просто в нашому домі існувало одне неписане правило: якщо Орест Верн прокидався раніше за сонце, мовчки натягував старі шкіряні наручі й не бурчав на холодну підлогу - день обіцяв бути кепським.

А якщо при цьому він ще й перевіряв тятиву лука двічі…

Комусь точно не пощастить.

Сподіваюся, не мені.

Я лежала, втупившись у темну стелю, й кілька митей переконувала себе, що можна просто перевернутися на інший бік.

Заснути.

Вдати, що нічого не чула.

Вранці прокинутися нормальною дочкою, яка не сунула носа туди, куди їй категорично забороняли його сунути.

Ця прекрасна думка прожила приблизно три удари серця.

На четвертий я вже стягувала через голову сорочку.

Унизу пахло трав'яним відваром, підсмаженим хлібом і чимось надзвичайно схожим на сімейний скандал.

Я спустилася сходами якомога тихіше.

Третя сходинка знизу зрадницьки рипнула.

Батько навіть не обернувся.

- Назад.

Я завмерла.

- Доброго ранку й тобі.

- У ліжко.

- Я вже встала.

- Ляж назад.

Я сперлася плечем об одвірок.

Орест сидів біля столу й затягував ремінь на піхвах короткого меча. Поряд лежав лук, сагайдак, мисливський ніж, мотузка, невеликий згорток із перев'язувальним полотном і фляга з водою.

Занадто багато для звичайної перевірки пасток.

Мама стояла навпроти нього, схрестивши руки на грудях.

О, так.

Скандал уже почався без мене.

Непорядок.

- Куди ти йдеш? - спитала я.

- Нікуди.

Я подивилася на лук.

На меч.

На ніж.

На мотузку.

На батька.

- Звісно. Особливо меч переконує.

Мама зітхнула.

- Ріано…

- Я просто питаю.

- Ти ніколи "просто не питаєш", - похмуро відповів батько.

- Наклеп.

- Торік ти "просто спитала", чи можна перевірити старий міст через струмок.

- І?

- Він обвалився.

- Але ми дізналися, що перевірки він не пройшов.

Мама прикрила долонею очі.

Орест подивився на мене тим особливим поглядом, яким зазвичай дивився перед тим, як пояснювати, чому певна моя ідея суперечить здоровому глузду, людському інстинкту самозбереження і, можливо, кільком законам природи.

- Ти залишаєшся вдома.

- Я ще навіть не сказала, що хочу піти.

- Ти взула мисливські чоботи.

Я опустила погляд.

Точно.

Треба було спускатися босоніж.

- Мені стало холодно.

- І ніж на поясі теж від холоду?

Я повільно прикрила рукою руків'я.

- Раптом у кухні небезпечно.

- Ріано.

- Добре. Хочу піти.

- Ні.

- Чому?

- Бо я сказав "ні".

- Це не причина.

- Це чудова причина.

- Для дитини років восьми.

- Ти поводишся як дитина років восьми.

- А ти сперечаєшся зі мною вже хвилину, отже, сам визнаєш мене гідною суперницею.

Мама тихенько хмикнула.

Орест перевів погляд на неї.

- Не підтримуй її.

- Я мовчу.

- Ти смієшся.

- Внутрішньо.

- Я чую.

Я відсунула стілець і сіла.

- Це через зниклих?

На кухні стало тихіше.

Не весело тихіше.

Просто мама перестала навіть удавати, що зайнята кухлем.

Батько повільно затягнув ремінь на зап'ясті.

- Ти залишаєшся вдома.

Отже, так.

Учора надвечір по селу рознеслася новина, що не повернувся Ілар.

Шістнадцятирічний син гончаря.

Високий, худий, вічно усміхнений хлопець, який ще кілька днів тому сперечався з Мареком біля криниці, кому швидше вдасться залізти на дах корчми й не отримати після цього по шиї від господаря.

Перед ним зник старий мисливець Гарен.

Ще раніше - дві вівці.

Потім коза.

Спочатку всі говорили про вовків.

Після Гарена - про ведмедя.

Після Ілара вже ніхто не знав, що казати.

Батько вчора повернувся з околиць села пізно.

І мовчав увесь вечір.

Орест Верн міг мовчати з багатьох причин.

Але коли він мовчав, бо не хотів лякати нас відповіддю…

От тоді варто було боятися.

- Я вмію ходити по сліду, - сказала я тихіше.

- Знаю.

- Умію стріляти.

- Знаю.

- Умію битися.

- На жаль, теж знаю.

- То в чому проблема?

Батько нарешті підняв на мене очі.

- У тому, що я не знаю, що там.

І все моє бажання сперечатися на якусь мить зникло.

Орест майже ніколи такого не казав.

Він знав ліси навколо нашого села краще, аніж більшість людей знали власні комори.

Розрізняв слід молодого вовка й старого пса на твердому ґрунті.

За зламаною травинкою міг сказати, скільки годин тому тут пройшла тварина.

За запахом вітру передбачав дощ раніше, ніж на небі з'являлася перша хмара.

І якщо він казав, що "не знає"…

- Саме тому я й маю піти, - відповіла я.

Мама різко повернулася до мене.

- Ріано.

- Якщо там щось небезпечне, йому може знадобитися допомога.

- Мені не потрібна допомога.

- Так кажуть усі чоловіки перед тим, як їм починає бути дуже потрібна допомога.

- Я серйозно.

- Я теж.

Ми дивилися одне на одного.

Довго.

Уперто.

Мама поклала долоні на стіл.

- Я зараз викину обох надвір і замкну двері.

Я глянула на неї.

- Мамо…

- Ти - бо лізеш туди, куди не треба. Він - бо йде туди, куди не треба. Я залишу вас обох на подвір'ї, а сама житиму спокійно.