Розділ 4. Зниклі

«Найгірше - не знайти сліди чудовиська.
Найгірше - побачити, як людські сліди просто обриваються.»

Прокинулася я від гуркоту.

Не від пташиного співу.

Не від лагідного маминого голосу.

І навіть не від чергового Марекового стуку у вікно, який він чомусь вважав цілком нормальним способом повідомити про свою присутність.

Ні.

Цього ранку щось із таким ентузіазмом гепнуло у дворі, що я підскочила на ліжку, заплуталася ногами в ковдрі й лише дивом не зустрілася обличчям із підлогою.

Ковдра програла.

Підлога - майже виграла.

А я зависла на краю ліжка, судомно вчепившись пальцями в матрац.

- Жива, - прошепотіла сама собі.

З двору долинуло:

- Я казав, що вона прокинеться!

Марек.

Звісно.

Я повільно заплющила очі.

Може, якщо дуже сильно захотіти, світанок скасують?

- Ріано! - крикнув батько. - Якщо вже не спиш - виходь!

Отже, не скасують.

Жорстокий світ.

Я вибралася з ліжка, натягнула штани, сорочку, сяк-так зібрала волосся й, позіхаючи так широко, що могла проковтнути невеликого кролика, попленталася надвір.

Ранок був прохолодний.

Трава ще блищала від роси, над дахами сусідніх будинків плив тонкий сизий дим, а сонце тільки-но визирало з-за верхівок лісу. Небо було чисте, блакитне, з кількома тонкими хмаринами, схожими на розтягнуту вовну.

Усе мало виглядати мирно.

Мало б.

Якби посеред нашого двору не лежала перекинута діжка, не валялися якісь дошки, а Марек не стояв поруч із батьком із виразом людини, яка щойно зробила щось дуже важливе для держави.

- Що сталося? - запитала я.

- Нічого, - відповів Марек.

Я перевела погляд на діжку.

На дошки.

На нього.

- Тоді я навіть не хочу знати, як у тебе виглядає "щось".

- Ми лагодили стійку.

- Ви її вбили?

- Вона чинила опір.

Я зітхнула й рушила до них.

І за три кроки перечепилася через відро.

Знову.

Я не впала.

Цього разу.

Просто різко змахнула руками, зробила якийсь незрозумілий рух, який, напевно, зі сторони нагадував спробу пораненої качки злетіти, й урятувала рівновагу.

Запала тиша.

Я повільно випросталася.

Марек уже посміхався.

- Навіть не починай.

- Я нічого не сказав.

- Але подумав.

- Я багато думаю.

- Оце якраз звучить неправдоподібно.

Батько хмикнув, але я помітила, що навіть він ледь стримує усмішку.

Марек урочисто вказав на відро:

- У бою ти його побачила б.

- Відро не випромінює смертельної загрози.

- Воно вже третій раз на тебе нападає.

- Якщо мене колись уб'є відро, - я тицьнула в нього пальцем, - можеш написати це на могильній плиті.

Марек задумався.

- "Тут лежить Ріана Верн. Перемогла десяток супротивників, програла дерев'яному відру".

- Я воскресну.

- Саме через напис?

- Саме щоб тебе вдарити.

- Гарна мотивація для повернення з мертвих.

- Діти, - долинув мамин голос із дверей, - якщо ви вже зранку плануєте похорон Ріани, то хоча б поснідайте спочатку.

Я повернулася.

Мама стояла на ґанку, витираючи руки об фартух, і дивилася на нас із тим особливим виразом, який означав: "Я люблю вас усіх, але іноді дивуюся, чому досі нікого не придушила".

- Я не планую свій похорон, - повідомила я.

- Марек планує, - спокійно відповів батько.

- Я лише працюю над промовою.

- Іди їж, - наказала мама.

- Так, пані Верн.

- І ти, Ріано.

- Я жертва.

- Жертва теж снідає.

Я вже збиралася повернутися до будинку, коли помітила, що батько не рухається.

На ньому була стара темно-зелена куртка для полювання.

На поясі - ніж.

Поруч, притулений до стіни, стояв лук.

Сагайдак уже був наповнений стрілами.

Я зупинилася.

Орест Верн ніколи не збирався в ліс так рано без причини.

Особливо якщо напередодні нічого не говорив про полювання.

- Тату?

Він підняв на мене погляд.

- Що?

- Куди ти?

- У ліс.

- Це я зрозуміла. Я не настільки сильно вдарилася об відро. Поки що.

Марек перестав усміхатися.

Отже, він знав.

Прекрасно.

Усі знають, крім мене.

Як завжди.

- Що сталося?

Батько провів долонею по підборіддю.

- У Торана вночі зникла коза.

Я кліпнула.

- Коза.

- Так.

- І ти збираєшся зі зброєю шукати козу?

- Не зовсім.

- А що тоді?

Він якусь мить мовчав.

- Подивитися, що її забрало.

Ось тепер я прокинулася остаточно.

- Вовки?

- Можливо.

Але сказав він це зовсім не так, як людина, яка справді вважає, що винні вовки.

Я схрестила руки.

- Ти не думаєш, що це вовки.

- Я ще нічого не думаю.

- Тату.

- Ріано.

- О, ні. Не "Ріано" мене.

Марек кашлянув у кулак.

Я кинула на нього погляд.

- А ти чого тут?

- Допомагаю.

- Чим?

Він подивився на перекинуту діжку.

- Питання складне.

- Ти йдеш із ним?

- Так.

- А я?

Батько навіть не задумався.

- Ні.

- Чому?

- Бо ні.

- Дуже сильний аргумент. Майже науковий.

- Ріано.

- Я вмію читати сліди.

- Знаю.

- Ти сам мене вчив.

- На свою голову.

- Я не заважатиму.

Марек тихо пирхнув.

Я наступила йому на ногу.

Він сіпнувся.

- Ай.

- Щось сталося?

- Нічого.

Батько подивився спочатку на мене, потім на Марека.

Потім знову на мене.

Я випросталася.

Зробила найсерйозніше обличчя, на яке була здатна.

- Я просто піду з вами. Буду дивитися. Мовчки.