Розділ 3. Не дивись на руку

«Найнебезпечніший удар - не той, якого ти не бачиш.
А той, який помічаєш надто пізно.»

Прокинулася я з цілком чітким усвідомленням двох речей.

По-перше, я жива.

По-друге, це, вочевидь, ненадовго.

Я лежала на спині й дивилася в стелю, намагаючись зрозуміти, яка саме частина мого тіла боліла найбільше. Після хвилини чесних роздумів дійшла висновку, що питання поставлене неправильно.

Боліло все.

Плечі нагадували про вчорашні падіння. Поперек тихо погрожував помстою. Праве стегно нило там, де я невдало приземлилася після Орестової підсічки, а ліва рука, схоже, образилася на саме моє існування й вирішила більше в ньому не брати участі.

Я обережно повернулася на бік.

Дарма.

Спина відгукнулася так, ніби вночі хтось замінив усі мої кістки на дрібне каміння.

- Прекрасно, - пробурмотіла я в подушку. - Просто чудово.

Колись, багато років тому, маленька й дурна Ріана Верн подивилася на свого батька великими захопленими очима й сказала:

«Навчи мене битися».

От би повернутися в минуле й дати тій дитині добрячого ляпаса.

Хоча, знаючи мене, я б, мабуть, ухилилася.

Знизу долинув дзенькіт посуду.

Потім голос Марти:

- Мареку, постав!

- Я тільки хотів…

- Постав.

- Але я…

- Я сказала - постав.

Запала коротка тиша.

А тоді Марек абсолютно нещасним голосом відповів:

- Уже поставив.

Я заплющила очі.

Звісно.

Він уже тут.

Мені іноді здавалося, що Марек узагалі не жив у своєму будинку. Десь у селі, безперечно, стояла хата його матері. Я навіть бувала там. Бачила її на власні очі. Могла засвідчити перед судом, храмом і самим імператором, що будівля існує.

От тільки самого Марека там, здається, ніколи не було.

Особливо вранці.

Я зі стогоном сіла, звісила ноги з ліжка й кілька секунд просто дивилася на підлогу.

Підлога дивилася у відповідь.

Між нами виникло мовчазне розуміння.

Сьогодні вона мене отримає.

Питання лише - коли.

Та, на диво, до дверей я дісталася без пригод. Навіть не перечепилася через черевики, які сама ж учора кинула посеред кімнати.

Я вже майже пишалася собою.

А потім зачепила плечем одвірок.

- Ай!

Знизу відразу озвався голос Марека:

- Ріано, ти там жива?

Я завмерла.

- Поки так!

- Шкода!

- Я тебе теж люблю!

- Я знаю!

Десь унизу Марта важко зітхнула.

Бідна жінка.

Вона виховувала мене дев'ятнадцять років, але, підозрюю, найбільшим її випробуванням була зовсім не я.

А те, що Марек одного дня навчився самостійно відчиняти наші двері.

Я натягнула штани, сорочку, зібрала волосся в недбалий хвіст і, трохи подумавши, прихопила зі стільця жилет.

У вікно вже пробивалося ранкове сонце. Воно золотило край дерев'яної рами, ковзало по підлозі, зачіпало стару скриню біля стіни. За шибкою ворушилося листя яблуні, а десь на сусідньому подвір'ї сердито кукурікав півень.

Другий відповідав йому з іншого краю села.

Схоже, вирішували щось державної ваги.

Над дахами повільно здіймався дим. На дорозі прогуркотіла невелика селянська повозка, запряжена гнідою кобилою, а з боку пасовища долинув дзенькіт дзвіночків.

Наше село прокидалося.

Спокійно.

Повільно.

Так, наче в цьому світі взагалі не існувало людей на ім'я Орест Верн, які могли вирішити, що найкращий спосіб почати ранок - кинути власну доньку об землю ще до сніданку.

Я спустилася сходами.

І одразу зрозуміла, що помилилася.

Кинути мене об землю він планував після сніданку.

Орест сидів за столом, спокійно розрізаючи шматок хліба. Як завжди, уже одягнений, уже вмитий, уже зібраний і, судячи з його абсолютно бадьорого вигляду, готовий пережити ще один день, сповнений страждань інших людей.

Поруч сидів Марек.

Він саме запихав до рота шмат пирога.

Побачив мене.

Зупинився.

Повільно окинув поглядом з голови до ніг.

А тоді широко усміхнувся.

- Що?

Я звузила очі.

- Що «що»?

- Чого ти так ідеш?

Я опустила погляд на себе.

- Нормально я йду.

- Ти йдеш, наче тобі дев'яносто.

- Це тому, що вчора мене намагалися вбити.

Орест навіть не підняв голови.

- Я тренував тебе.

- Ти кинув мене через плече.

- Правильно кинув.

- Дуже втішає.

Марек пирхнув.

Я повернулася до нього.

- А ти чого смієшся?

- Бо мене не кидали через плече.

Орест нарешті глянув на нього.

- Після сніданку виправимо.

Марек перестав сміятися.

Я сіла поруч із ним із найщасливішою усмішкою, на яку була здатна.

- Доброго ранку.

Він похмуро відкусив хліб.

- Ненавиджу тебе.

- Я знаю.

Марта поставила переді мною миску каші й тарілку з сиром.

- Їж.

- Мамо, я…

- Ріано.

Я взяла ложку.

Є речі, з якими можна сперечатися.

З Орестом - іноді.

З Мареком - постійно.

З долею - за настроєм.

З Мартою, коли вона вирішила, що ти мусиш поїсти, - ніколи.

Я покірно зачерпнула кашу.

Перші кілька хвилин минули майже мирно.

Майже.

Марек потягнувся до останнього шматка пирога.

Я теж.

Наші руки зустрілися над тарілкою.

Ми подивилися одне на одного.

- Я перший, - сказав він.

- Ти вже з'їв три.

- Це наклеп.

- Я рахувала.

- У тебе немає доказів.

- Крихти на сорочці.

Марек опустив погляд.

Я вихопила пиріг.

- Дякую.

- Злодійка.

- Повільний.

- Я був неготовий.

- Саме тому ти б загинув у бою.

Орест поклав ніж на стіл.